Характерною рисою утопічних ідеологій є те, що навіть попри тоталітарні зусилля, спрямовані на їхнє втілення, їхні палкі адепти залишаються незадоволеними. Так було з комунізмом. І так є з ідеями “гендерної рівності”, тобто усуненні природних відмінностей між чоловіками і жінками.
У жовтні прозвучало одразу декілька гучних заяв про те, що Європі бракує “гендерної рівності”.
“Невтішні” (на думку прихильників “рівності”) результати оприлюднив Європейський інститут гендерної рівності, спеціальне агентство Євросоюзу, розташоване у Литві. Директор цього інституту Вірджинія Лангбак заявила: “Нам досі залишається подолати довгий шлях до досягнення гендерно рівного суспільства”.
З подібними словами виступив генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд. У зв’язку з оприлюдненням звіту Ради Європи “Збалансована участь жінок та чоловіків у процесі прийняття рішень” чиновник заявив, що Європі все ще дуже далеко, щоб досягти “гендерної рівності”.
Одним із мірил цієї самої “рівності” для євробюрократів є співвідношення чоловіків і жінок у парламентах та інших органах влади.
Згідно з даними звіту, тільки дві з 46-ти країн, а саме Швеція та Фінляндія, досягли 40% мінімуму щодо участі жінок у нижніх палатах парламентів чи однопалатних парламентах у 2016 році. Середній показник по Європі становить 25,6%. Водночас жодна з досліджуваних країн не досягла 40%-го мінімуму у верхніх палатах парламенту. Середній показник жінок, що є головами держав та урядів, керівниками регіональних урядів, а також мерами міст нижче 17%.
Усі ці цифри необхідно сприймати в контексті того, що європейцям не одне десятиліття промивають мізки. Особливо тут відзначилися скандинавські країни, де фемінізм набув особливо агресивних форм. Але навіть у Швеції показники представленості жінок у органах влади не такі, як цього бажали б феміністи і феміністки.
Про що це свідчить? Лиш про те, що навіть агресивне, тоталітарне нав’язування певної ідеології не може змінити те, що закладено природою.
Тисячоліттями було так, що саме чоловіки у першу чергу займалися публічною діяльністю. Адже вона вимагає чоловічих рис характеру. Чи означає це якусь несправедливість відносно жінки? Звісно ж ні. Навпаки, такий розподіл функцій покликаний оберігати жінок від надмірних навантажень. Водночас історія знає вольових жінок, яких сама доля покликала до суспільного служіння.
Феміністи люблять розповідати про “темне минуле” Європи, у якому панував “патріархат”. Але цей “патріархат” чомусь не завадив видатним жінкам вписати своє ім’я у сторінки історії. Не завадив княгині Ользі внести всій вклад у розбудову Київської Русі. Не завадив Ізабеллі Кастильській, що правила на рівні з чоловіком, закласти основи Іспанської імперії. Врешті-решт, були десятки, якщо не сотні інших королев: освічених, мудрих і вольових, які турбувалися про свої держави передусім тим, що були хорошими дружинами і вірними порадницями для своїх чоловіків.
Якщо жінка має необхідні якості, вона проявить себе так, як цього вимагає історичний момент. І ніякі квоти, феміністичні привілеї та розмови про “рівність” їй не потрібні. Натомість спроби ліквідувати відмінності між чоловіками і жінками якщо й переможуть природу, то приведуть до хаосу. Як це вже було у випадку СРСР.
Анастасія Сердюк