Чому Степан Бандера актуальний і сьогодні

01.01.2018

Фото – Олег Богачук, Цензор.net

Образ Степана Бандери сьогодні є дуже популярним. На тлі військового конфлікту з Москвою Бандера перетворився на справжній національний прапор. Він є символом не лише для націоналістів, але й для тих, хто далекий від націоналістичних ідейних засад.

В цілому популярність постаті Бандери це добре. Але існує небезпека того, що його образ виявиться занадто затертим, що за «Бандерою-борцем за визволення України» забудеться Бандера-націоналіст. Комусь може здатися, що це одне й те ж саме. Проте це не так. Поняття націоналізму вужче за поняття національно-визвольної боротьби. І політика Бандери у повоєнний час яскраво це доводить. Мало хто з повоєнної політичної еміграції відмовлявся від гасла незалежної України. Але саме Бандера показав, що, розгортаючи якомога ширший фронт боротьби, не варто відмовлятися від власних принципів.

Бандера став прапором визвольної боротьби під час судових процесів міжвоєнного часу — Варшавського і Львівського. Його гідна поведінка перед суддями запалювала не лише інших підсудних, але й тисячі українців. У повоєнний час Бандері довелося стати прапором націоналістичної принциповості, прапором чистоти націоналістичної ідеології.

Справа в тім, що після Другої світової війни ОУН загрожувала не лише діяльність радянських спецслужб, але й ідеологічні виклики. В її середовищі сформувалася так звана «демократична опозиція», котра згодом стала відомою під назвою «двійкарів».

«Двійкарі» вимагали, аби ідеологія ОУН стала ближчою до «стандартів» ліберальних демократій Заходу, а також включила в себе окремі лівацькі елементи. Ці вимоги диктувалися і зміною самих світоглядних переконань «двійкарів», і їхнім намаганням, грубо кажучи, сподобатися Заходу.

Бандера не відкидав значення співпраці з західними державами і не заперечував, що в політиці часом потрібно мислити і діяти прагматично. Проте він чудово розумів, що прагматизму має бути межа і що існують принципи, яких не можна переступати. Тому він відкинув вимоги «двійкарів». Його позицію підтримала більшість членства Закордонних частин ОУН.

Варто зазначити, що радянські спецслужби були зацікавлені не просто в розколі ОУН, а саме в посиленні позицій «двійкарів». У МДБ-КДБ чудово розуміли, що, дотримуючись правих ідейних принципів, ОУН становитиме для комуністичної системи більшу загрозу, ніж коли вона опиниться на шляху «демократизації».

Значна частина ідеологічної спадщини Бандери постала якраз у полеміці з «двійкарями». Відповідаючи на їхні закиди, він наголошував, що не можна розмінюватися принципами, стаючи залежними від тих, хто навіть не дає ніяких гарантій визнання української державності. У статті «Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби» він писав: «Ми в самій засаді не є згідні з таким ставленням у питаннях української визвольної політики, що шукається наймогутніших протиставних большевизмові сил, хочеться до їхніх рук віддати долю нашого визволення, не дивлячись на те, чи вони справді позитивно й серйозно ставляться до нашої справи, і чи для пов’язання себе з цими силами не йдеться по лінії безпринципного пристосуванства. Вирішальним мусить бути питання, як вона ставиться до наших визвольних змагань, до справи державної самостійности України. Щойно позитивне й серйозне ставлення дає платформу для пов’язування нашої боротьби з протибольшевицькою дією такої держави».

Розмінюватися принципами в обмін на дуже сумнівну підтримку Бандера вважав недоречним ще й тому, що зрада принципів деморалізує учасників націоналістичного руху та його симпатиків. У статті «Проти фальшування визвольних позицій» Бандера застерігає: «Ідеологічні й програмові позиції українського націоналізму є душею, внутрішнім змістом, головною силою, а рівночасно найуспішнішою зброєю українського визвольного руху… Найшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінювання його ідей, створювання баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги й політичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу провадять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку легітимацію виступати від його імені».

Бандера чудово розумів, що ліберальні демократії є ненадійним союзником у боротьбі проти комуністичної Москви, і відверто про це писав. Та це не заважало йому шукати прагматичної співпраці. З вибухом Холодної війни ОУН спромоглася налагодити паритетні відносини з західними, передусім британськими спецслужбами. Отож Бандера чудово поєднував принциповість зі здоровим прагматизмом.

Натомість «двійкарі», відколовшись від ОУН, дуже швидко зійшли на маргінес.

Звісно, читаючи «Перспективи української революції», не варто кожен рядок цієї книжки сприймати за догму. Та все ж, і теоретичні праці Бандери, і його практичні дії залишаються важливим дороговказом. Особливо на тлі поведінки нинішньої політичної еліти, яка так безцеремонно торгує не те, що принципами, але й найбільш базовими національними інтересами. Надані Бандерою уроки принциповості — це прекрасний дороговказ для сучасного націоналістичного руху, котрий ставить собі за мету змінити цю еліту і побудувати дійсно незалежну і сильну державу.

Петро Климчук

Поділитись