10 лютого 2015 року розпочалась Широкинська операція. З літа 14-го – єдиний масштабний успішний наступ українських військ.
24 січня спальний район Маріуполя був обстріляний з лінії Широкиного, в результаті чого загинуло 30 і було поранено 128 людей. Всі вони були цивільними мешканцями, серед них були діти. Ще кілька подібних обстрілів могли б цілком деморалізувати місто, зупинити виробництва та посіяти паніку. Разом з цим необхідно було відтягнути сили ворога з-під Дебальцевого, де саме в цей час наші війська намагалися взяти в котел. Україні був необхідний наступ на південному напрямі.
Чисельність українських військ на початку лютого 2015 року була більш ніж достатньою, не тільки для оборони, але й для проведення широкомасштабної наступальної операції. У тому, що ці сили повноцінно так і не були використані, винні зовсім не солдати чи офіцери. Відповідальність за це лежить на вищому військовому керівництві країни.
Складність проведення операції полягала у відсутності в «Азові» необхідних видів озброєння: власної артилерії і танків. Від командування не було чіткої відповіді чим нас можуть підтримати в наступі. І як би це неймовірно не звучало, «Азову» довелося проводити наступальну операцію виключно силами піхоти.
Перший етап операції було виконано рівно на 100%. Фактично в темпі маршу ми взяли
Павлопіль, Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове. Другий же етап передбачав розгром лінії оборони ворога, взяття Безіменного та відкриття шляху на Новоазовськ.
Не дивлячись на домовленість на рівні міністрів, начальника ГенШтабу та командувача Сектору «М», в останню ніч нам відмовили в отриманні будь-яких резервів. Не отримавши підкріплення, ми не мали жодних можливостей розвивати подальший наступ. Нам нічого не дали лише тому, що ніхто з вищого командування просто не вірив у можливість взяття та утримання навіть цієї лінії. Усі лише з подивом дивилися на результативність наших дій.
Лише 14 лютого ми отримали артилерійську підтримку. 15-го до нас підійшли морпіхи і батальйон «Донбас». І тільки 16-го почалось тихе розуміння надзвичайної важливості цього рубежу, і туди почали перекидати потрібні сили – з’явилися перші танки. Потроху оборонна лінія почала формуватися.
Перемир’я засвідчило, що на південному напрямку ситуація змінилася кардинально. «Азов» закріпився на домінуючих висотах у Широкиному і Комінтерновому. І поки ці висоти знаходяться під контролем України, можна з упевненістю стверджувати – Маріуполь знаходиться у безпеці. А це означає – наша головна задача виконана.
Побратими, які назавжди лишили нас тієї зими, віддали свої життя не дарма. Їх імена назавжди лишаться в нашій пам’яті:
Уж. Брат. Чемпіон. Чавур. Сіф. Бенч. Ернест. Козак. Акела. Кутуз. Амброс.
