Весною 1939-го року Сталін розробляв плани загарбання Фінляндії. З цією метою було ініційовано переговори щодо обміну територіями, які протягом вересня-жовтня 1939 року проходили у Москві і мали змусити Фінляндію поступитись Карельським перешийком та районом Петсамо на користь СРСР. СРСР мав намір забрати території із великим промисловим потенціалом. Натомість фінам пропонували віддати неосвоєні території в Карелії, де, крім моху та берез, нічого не було» [2].
У ніч з 26 на 27 листопада 1939 рік секретний підрозділ НКВС, таємно перейшовши державний кордон, здійснив артилерійський обстріл прикордонного селища Майніла з території Фінляндії. Ця провокація була влаштована радянською стороною, щоб мати привід для денонсації договору із Фінляндією про ненапад з метою подальшого її загарбання.
Маховик військової агресії було запущено – 30 листопада 1939 року загони Червоної Армії отримали наказ переходити в наступ на Фінляндію. У той же день президент Фінляндії оголосив війну СРСР, яку пізніше історики обох держав назвуть Зимовою війною. Фіни хоробро і вміло боронилися 105 днів. Маленькій державі з населенням у 3,7 млн вдалося зупинити наступ гіганта з населенням понад 170 млн.
Хоча цей конфлікт точився далеко від кордонів України, проте зачепив багатьох українців. З одного боку, чимало українців служило в лавах Червоної армії. З іншого боку, агресія проти Фінляндії, через яку СРСР виключили з Ліги націй, не залишила байдужою численну українську еміграцію. Антибільшовицькі налаштовані українські емігранти хотіли допомогти фінам відстояти свою незалежність.
Маловідомою сторінкою Зимової війни є участь українців на боці Фінської Армії під проводом колишнього холодноярського отамана, підполковника Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського більш відомого на псевдо “Горліс-Горський”. Про чисельність та долю українських добровольців у Фінляндії збереглося дуже мало інформації.
У грудні 1939 р. 44-а Київська червонопрапорна стрілецька дивізія імені Щорса в повному складі була перекинута залізницею з українського Полісся у Східну Карелію, на станцію Кемь. Радянське командування кинуло в наступ «щорсівців» не забезпечивши їх теплим зимовим обмундируванням. Українські червоноармійці мали діяти у напрямку міста Суомуссальмі разом із загонами 163-ї Тульської стрілецької дивізії. «Військове командування “Червоної Армії” дало наказ йти у наступ у новорічну ніч, яка була однією з найморозніших за весь час Зимової війни (до -45-50°С!)» [1]. Наслідком абсолютної бездарності радянського командування стало те, що 44-а дивізія чисельністю 17 тис. бійців опинилась в оточенні і в боях (протягом 1-7 січня 1940 р.) втратила 70% особового складу. 1200 бійців і командирів опинилися в полоні, велика кількість бійців зазнали обморожень. «Загалом загони “Червоної Армії” під Суомуссальмі втратили до 23 тис. бійців, у той час як Фінська Армія в цьому районі втратили всього лише 800 бійців» [1]. Між тим радянське керівництво у листуванні висловлювало глибоке занепокоєння тим фактом, що «вербовка красноармейцев – уроженцев с Житомира, Киева и Новограда-Волынского потвердилась»[1] і далі, – «шпионажем, пропагандой, агитацией и вербовкой с белофинской стороны осуществляют буржуазные националисты, агенты некого Горлис-Горского. Разведка сообщает, что пленным красноармейцам с Украины разрешили сформировать свой полк» [1].
Український підрозділ Юрія Горліс-Горського був створений у кінці січня 1940 р., його чисельність сягала майже полку (за різними оцінками особовий склад нараховував від 450 бійців в січні 1940 р., до 850 у березні того ж року, хоча в будь якому випадку очевидно, що чисельність українського підрозділу стрімко зросла всього за 2 останні місяці Зимової війни).
Відомо, що українці були вдягнені у фінський однострій та відрізнялись від інших формувань українськими мазепинками, на які кріпився металевий знак Володимирового Тризуба, а деякі українські вояки мали круглі значки діагонально розділені на синю та жовту смужки. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції, які сформували цілий полк. Достовірно відомо, що ефективний український полк на чолі із Юрієм Горліс-Горським був задіяний на Карельському перешийку, поблизу озера Вуоксаярві між селами Ківініємі та Ріітасаарі, на початку березня 1940-го р. «Його бійці нищили більшовицьких окупантів методами запорозького козацтва та холодноярських повстанців – із заздалегідь приготовлених засідок бійці здійснювали атаку “лавою”, головною метою бою було виснаження супротивника та його деморалізація, тож з цією метою в таборі створювався резерв, який у вирішальний момент мав завдати раптового удару. Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил попри відмінність карельського ландшафту від українського, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу болотистої та лісистої місцевості фінської Карелії стали характерними ознаками військового мистецтва українських добровольців»[1]. Інформацію про український бойовий підрозділ у складі Фінської Армії, до військового командування “Червоної Армії” та партійного керівництва ВКП(б), доносили зрадники із числа фінських комуністів. Також про українців у лавах фінської армії свідчить у своїх мемуарах командарм радянської 7-ї армії, яка штурмувала Карельський перешийок, Кірілл Мєрєцков: «11 февраля 1940 г. ознаменовала начало нового этапа кампании. Через 6 дней отчаянное сопротивление финнов на главной полосе обороны было преодолено. Прорвав главную полосу к концу февраля, мы преодолевали на протяжении нескольких километров отсечные позиции, за которыми натолкнулись на новую оборонительную полосу, где, как мне доложили наши разведчики, засели не весть откуда взявшиеся националистические банды хохляцких эмигрантов-перебещиков» [4]. Далі цей «інтернаціоналіст» у притаманних комуністові-шовіністові висловах відгукується про бійців «щорсівців». «В начале марта 1940 г., я получил донесение о крахе 9-й армии в центральной Карелии, где 44-я дивизия, напрочь состоявшая из выходцев с Советской Украины, была не столько уничтожена, сколько взята вплен. Как оказалось позже, хохлы не хотели воевать за нашу Советскую Родину и поэтому массово сдавались в белофинский плен. Уже в самой Финляндии им предлагали стать добровольцами в националистической банде для переброски на Карельский перешеек и сдерживания нашей атаки под Выборгом…» [4].
Інформацією про українських вояків, які допомагали фінам боронити Суомі, ділиться у своїх статтях (“Фінляндія” та “Подорожні зиґзаґи”) Юрій Горліс-Горський. Український отаман із захопленням писав про велич фінської нації, яка повстала на захист своєї ідентичності, буття та державної самостійності.
Зимова війна закінчилась 12 березня 1940 р. підписанням у Москві мирної угоди: попри тактичну перемогу СССР, стратегічно перемогла Фінляндія, хоч і вимушена була поступитись власними територіями – Карельським перешийком, кількома островами у Фінській затоці. Радянська імперія не спромоглась загарбати невеличку Фінляндію та приєднати її у вигляді чергової «союзної» республіки. Свій внесок у перемогу фінського народу внесли і українські добровольці.
Список використаних джерел:
- Ковальов Д. , Якуба Ю. Як українці зупинили сталінську агресію у Фінляндії [Електронний ресурс]: http://aratta-ukraine.com
- Майоров М., Гоменюк. Український фактор у Радянсько-фінській війні 1939-1940 років / Радіо Свобода 17.12.16. [Електронний ресурс]: http://www.radiosvoboda.org/a/28180903.html
- З телеграми від 13 січня 1940 р. начальнику генерального штаба Шапошникову Б., командующего 9-й Армией, В. Чуйкова// Українці і сталінська авантюра у Фінляндії цит. по [Електронний ресурс]: http://h.ua/story/435734/#ixzz4fifsQuOi
- Мерецков К.А. На службе народу. Страницы воспоминаний…”// К.А. Мерецков. – М.: Политиздат, 1968.