27 березня  1911 року народився Михайло Сорока,  український націоналіст, ідейний патріарх політичних в`язнів ГУЛАГу, керівник Кенгірського повстання.

 Народився в селянській родині,  навчався у Тернопільській гімназії, закінчив архітектурний факультет Празької політехніки.  У 1930 році вступив до  ОУН. У 1934 році став провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. У 1937 році був заарештований і засуджений на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Ґродно, Станиславі.  У Станиславській тюрмі Сорока познайомився з молодою націоналісткою Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання, з 1934 року, за підозру у вбивстві польського міністра Броніслава Пєрацького. У вересні 1939 року після чергового поділу Польщі вони вийшли на волю і одружились. Проте, вже у  березні 1940-го їх обох заарештували радянські спецслужби за причетність до ОУН. Катерину було ув`язнено у Львівській тюрмі НКВС «Бригідки». 2 вересня 1940 року, вона  народила сина Богдана*. Михайло Сорока був засуджений на 8 років концтаборів ГУЛАГу. Слідству так і не вдалось довести причетність Михайла до керівного складу ОУН.  Подружжя Сорок, більше  ніколи не побачили одне одного**.

Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни …»

У період із 1929 по 1953 р. — 28,7 мільйони чоловік пройшли  через сталінські концтабори.  Станом на початок 1950-х років українці складали понад 20% в’язнів ГУЛАГу. В таборах їх налічувалося 362,6 тис., в колоніях — майже 143,6 тис. осіб. Це була країна в країні. Країна де панував терор і приниження не лише від «гвинтиків» каральної машини – вертухаїв-охоронців але й від «чорної масті» – кримінальників. «Політичні», «вороги народу», довоєнного періоду були постійним об’єктом цькування, експлуатації та приниження.  Геть іншими виявились націоналісти. Ці люди були організованими, навченими і міцно пов’язаними військовим братством, яке не давало жодного шансу злочинцям.  Як згадував Олександр Солженіцин,  перша хвиля опору в таборах почалася після прибуття до них західних українців: «вони привезли «бацилу» бунту…. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки,… роздивилися, вжахнулися цього сплячого рабства і потягнулися до ножа». Таборами прокотилась війна між націоналістами і злодіями.   Завершенням війни став розподіл між сторонами конфлікту території впливу. Залякані кримінальники не порушували новий status quo. Коли відбувалися поодинокі спроби диктувати правила звичним шляхом приниження – винуватця через кілька днів знаходили мертвим.  «Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. У Сусуманському таборі спалили барак, де було 200 злодіїв. «Побутовики»- кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було», – писав Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». Страх перед «урками» та керівництвом таборів зник. Націоналісти взяли під свій захист усіх «політичних» та поступово перебрали під свій контроль «хлібні» місця концтаборів.  Боротьбу очолювали  досвідчені підпільники-націоналісти.  1947 року у Воркуті, Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ» (друга назва –  «Заполярний Провід ОУН»). За період 1947-1948 рр. «ОУН-Північ» встановила зв’язок між підпільниками різних таборів, а 1948 р. – з Україною. М. Сорока гуртував навколо себе насамперед тих в’язнів, які потрапили за ґрати за участь в ОУН і УПА, щоб продовжити боротьбу в радянських концтаборах.  «…Ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти українців, щоб повернути на українську територію, від знищення на випадок конфлікту», – писав Михайло Сорока у листі на волю.  Сорока мав залізну волю і заслужену славу незламного бійця.    Художник, шістдесятник  Опанас Заливаха, який також «чалився» у мордовських таборах, згадував, що одного разу став свідком, як Михайло одним поглядом змусив розбігтись зграю «блатних» на чолі із «паханом», коли ті спробували пограбувати «політичного». Сороку мали за незаперечного авторитета. І якщо між в’язнями різних національностей траплялися непорозуміння, то зверталися до галичанина, аби він їх розсудив.

У 1948 році, після закінчення терміну ув’язнення Михайло Сорока приїхав до Львова, але через два місяці за завданням ОУН повернувся до Воркути, влаштувався вільнонайманим топоґрафом і продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах. У січні 1949 р. із метою налагодження організаційної діяльності було розпочато формування у кожному таборі трійок довірених осіб – представників різних національностей, з яких одна особа мала виконувати функції провідника, друга – підтримувати міжнаціональні зв’язки всередині табору, третя – керувати розвідкою (служба безпеки). Крім    того,    всі троє   мали стежити за настроями у таборах і скеровувати їх в бажане русло. 1949 року Сорока повернувся до Львова, де відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем.

Того ж року Сороку знову заарештували радянські спецслужби й відправили на заслання до Красноярського краю. У 1952 році в Сиктивкарі Сороку, знову арештували, у справі «Воркутинського повстання».  Після  жорстокого слідства (деякі в’язні, яких нещадно «пресували» по цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримавши знущань), М. Сороку засуджують до смертної кари, яку  згодом замінили на 25 років ув’язнення.

Попри втрати, організація, над створенням якої так довго працював Сорока, не припиняла своєї діяльності. Діючи обережніше, вона переросла у велике об’єднання з власною підпільною друкарнею та мережею прихильників серед в’язнів, так і серед тих, які були звільнені та проживали на спецпоселеннях. Для координації своїх дій українські націоналісти створили розгалужену мережу на чолі зі штабом, куди входили «служба безпеки», «служба техніки», бойові групи, групи політичного виховання та матеріального забезпечення. Націоналісти розгорнули широку агітаційну роботу і постійно поповнювали свої лави за рахунок інших «політичних». За допомогою «служби безпеки» підпільники вели систематичне спостереження за в’язнями, виявляючи серед них «стукачів». На нараді відповідальних працівників ГУЛАГу у січні 1952 р. у Москві було констатовано, що «адміністрація, яка до цього часу вміло використовувала протиріччя між різними групами ув’язнених, тепер втрачає контроль над своїми «підопічними».  На початку 1952 р. табори ГУЛАГу охопив терор проти «ссучених» (карних злочинців, які пішли на співпрацю із режимом),  організатором якого стали  українські і литовські націоналісти.  Зазвичай в якості бойовиків виступили особи, засуджені до 20-25 років позбавлення волі, які не боялися отримати додаткові терміни ув’язнення.

Солодше нам у бою умирати,

Ніж жити в путах, мов німі раби.

У травні-липні 1953 року  відбулось два великих повстання ув`язнених  у Норильську та  Воркуті. Оунівці очолювали повстання. Колишні вояки УПА, спільно із «Лісовими братами» – прибалтійськими націоналістами, затято відбивались камінням і навіть, озброївшись ножами  атакували карателів-автоматників. Повстання зазнали поразки, близько тисячі повсталих загинули.

Але найбільше повстання вибухнуло у Кенґірі (Казахстан), в 1954 році і тривало воно 40 днів! Підготовкою повстання керувала законспірована група українських націоналістів, на чолі з Михайлом Сорокою.  Як згадував радянський політв`язень  Артем Фельдман: «У таборі були майже всі національності, українці, білоруси, прибалти, багато китайців, японці, німці. Було багато священиків, Табір виробив свою власну, незвичайну мову.  Західні українці, яких було в таборі після війни більшість (47% – 9 тис. 596 чол.), користуючись тим, що їх розуміли,  не спілкувались російською, а лише  українською. Іноземці та жителі Середньої Азії, зовсім не знали російської мови, поступово навчалися української, вважаючи її російською. Загалом, більшість в’язнів говорило на дикій суміші різних мов і діалектів…».

Безпосереднім приводом для виступу став розстріл конвоїром Калімудіним колони в’язнів, 15 травня 1954 року, внаслідок чого 18 осіб було вбито, а 33 – поранено. На наступний день група, організована оунівцем Віталієм Скіруком («Усом»), напала на табірний ізолятор та звільнила звідти ув’язнених, серед яких був і Михайло Сорока.  10 год. вечора того ж дня у бунтівну зону табірна влада ввела війська, які знову застосували зброю і вбили 13 в’язнів, 43 було поранено. Але повсталі не здались і витіснили автоматників за межі табору. 5 тисяч в’язнів (пізніше до них приєдналися ще 8 тис.  500 осіб)    розпочали страйк, який набув небувалого розмаху: страйкарі організували генеральну асамблею із двох тисяч учасників та висунули вимоги до адміністрації.  Над приміщенням їдальні було вивішено червоно-чорний прапор. 18 травня автоматники знову атакували.  Було вбито 18 людей і ще 70 поранено. Повстання це не зупинило. Будувались барикади, готувалась холодна зброя.

26 липня  5 танків Т-34, 1700 солдатів та 89 собак, розпочали штурм табору.  «Особливо затято «бився 3-й лагпункт – той, з якого і почалося повстання (він складався із тих, хто мав 25 років ув`язнення – переважно  бандерівців). Вони … кидали камінням в автоматників і наглядачів, намагались підпалити танки…  Якийсь барак двічі з  криками «слава» і  «ура» ходив в контратаку … », – писав Солженіцин.

Озброєні ножами і саморобними списами повстанці, звичайно не могли зупинити танки. «Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених  гусеницями. Вивозили ховати в степ, де   екскаваторами    для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими» – свідчив,  пізніше,  в`язень Тафійчук Ілько.

Після розгрому повстання (загинуло більше 700 повсталих, 40 солдат отримали поранення, 1 танк потрапив у підготовлену яму),  розпочалися розправи із керівниками.  Жоден із повстанців, на допитах і катуваннях,  не видав керівника повстання – Михайла Сороку.  Таким був авторитет Михайла, і так його цінували побратими.

Повстання, які підняли і очолили українські націоналісти, зазнали поразки але своєю боротьбою і своїми життями, вони наблизили звільнення для сотень тисяч «політичних».  Михайло Сорока і його побратими  не отримали волі але вони зламали систему. Вже у 1954 році було скасовано табірний режим: відтепер в’язні могли вільно пересуватися поза бараками у межах зони, на працю виходили без конвою, було встановлено 8-годинний робочий день, за який отримували оплату у вигляді карток на їжу, яку могли придбати на території зони, а також замовити літературу по пошті.  Тоді ж розпочала діяльність  Центральна комісія з перегляду справ засуджених за контрреволюційні злочини. У 1955 році було переглянуто кримінальні справи та амністовано багато політичних в’язнів, яким інкримінувалася антирадянська агітація.

«Серце мені зрушилося, як побачив рабів у своїй країні»

14 квітня 1960 року, на Тернопільщині, відбувся останній бій українських повстанців із  опергрупою Тернопільського управління КДБ. Окупанти знищили українське підпілля і усіляко намагались зламати «останніх бандерівців» у таборах.

«Сорока — то був велетень, і кагебісти через то особливо хотіли його зламати, — згадував Василь Пірус. — На допити тягали всіх, усім пропонували розкаятися і стати на «праведний шлях». Але з ним зробили по-інакшому. Десь у першій половині 1960-х приїхали троє в цивільному і забрали з собою. Дали мешти, костюм, краватку, капелюх і повезли в Україну. А він там не був уже майже 15 років. Коли повернувся, розказував, що його водили по Львову й Києву, як цигани ведмедя. Показували, які там гарні магазини, що всьо можна купити. Показали сина, але не дали побалакати. Казали, що знімуть срок, якщо розкається. Тоді всім давали стандартну заяву написати: «Я бандіт такой-то. Роділса тогда-то. В таком-то году вступіл в банду ОУН-УПА. Убівал дєтєй і старіков, насіловал женщин, ґрабіл. Обязуюсь стать прімєрним совєтскім чєловєком».  Сорока відмовився. Його повернули в табір. Після того він скаржився: «Серце мені зрушилося, як побачив рабів у своїй країні. Усі вже мирні, в страху, своєї тіні бояться. По магазинах написи російські, народ вже починає по-російськи клептати».

   Михайло Сорока помер 16 червня 1971-го на 61-му році життя. 2 роки свого життя, він  був в`язнем  польських тюрем і 34 роки провів у радянських концтаборах.  До кінця свого життя він боровся, він не покладав рук.  Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів. «В його присутності не можна було замислити підлоту, гидко висловитися, виявити слабість. Ця людина жила й пішла з життя героїчно, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, гідно, як державний діяч. Своїм життям та своєю смертю він назавжди й остаточно відповів моїм опонентам і скептикам. Він міг бути прикрасою кожної держави, міг створити кожну державність» – згадував, про Михайла Сороку  політв’язень радянського режиму Анатоль Радигін.

28 вересня 1991-го Михайла Сороку перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові, поряд із дружиною Катериною Зарицькою.

_______________________

*Богдан Сорока стане відомим  українським  художником-графіком, працюватиме завідувачем кафедри промислової графіки Львівської академії мистецтв.

**З початком  війни, у червні 1941 р., Зарицька вийшла на волю. Катерина Зарицька («Монета») в роки Другої світової війни налагодила медико-санітарну службу УПА, створила мережу підпільного Українського Червоного Хреста, стала його референтом. Із березня 1945 р. виконувала обов’язки особистої зв’язкової Головнокомандувача УПА Романа Шухевича. У вересні 1947 р. на залізничній станції Ходорова її заарештували співробітники  НКВС. Після  слідства, в’язниці, камери-одиночки у Львівській тюрмі на вул. Лонського,  пересильної  київської в’язниця, вона отримала  25 років таборів ГУЛАГ.

Поділитись