Скандальне інтерв’ю російського терориста Ігоря Гіркіна українському журналісту Дмитру Гордону знову нагадало про події так званої «Кримської весни» березня 2014 року, наслідком якої стала анексія українського Криму Російською Федерацією.

Втрата Криму – це болюче питання для України. Звісно, далеко не всі деталі цієї історії сьогодні достовірно відомі, бо основна маса документів з обох боків засекречені. Лише в одному сумніватись не приходиться – на початок процесу анексії, Україна, принаймні на папері, мала необхідний силовий ресурс, щоб їй протидіяти. Проте, як швидко виявилося, абсолютна більшість українських силовиків перейшла на бік агресора-окупанта, зрадивши присязі. В даному випадку нас цікавить питання кримського СБУ, оскільки саме на цю службу покладений захист державної безпеки України, і саме її співробітники мали першими встати на оборону територіальної цілісності нашої держави. Втім, сталося зовсім навпаки.

Російська операція з захоплення Криму розпочалась ще до втечі Януковича, 20 лютого 2014 року, що підтверджує дата вибита на російській медалі «За повернення Криму». Нова українська влада цей момент упустила, що в умовах формування уряду і керівництва силових структур, помножену на пануючу тоді атмосферу загальної невизначеності, цілком зрозуміло. Ніяк не реагували і органи СБУ в Криму, які б мали належним чином діяти по відсічі агресії.

Тільки ввечері 24 лютого був призначений новий голова СБУ Валентин Наливайченко, на якого відразу «навалилось» кримське питання. З перших годин перебування на посаді Наливайченко зіткнувся з масовою зрадою і тим, що його кримські підлеглі саботують накази Києва. Він згадував: «Мої перші накази в СБУ були затримувати російські спецслужби в Криму, виставляти «Альфу», брати під охорону органи влади. Але марно – керівник Севастопольського управління СБУ Петро Зима та інші керівники давали протилежні накази. Генерали ФСБ вже сиділи в приміщеннях СБУ і працювали як єдине ФСБ на території Криму». Зазначу, що згадуваний Наливайченком начальник управління СБУ у Севастополі полковник Петро Зима, 2 березня був призначений самозваним кримським «прем’єром» Аксьоновим начальником кримського СБУ. Наступного дня Турчинов зняв Зиму з посади, втім на ситуацію це не вплинуло – зрадник залишився у Аксьонова. Сам Наливайченко 12 березня 2014 року назвав Зиму «військовим злочинцем і самозванцем». В умовах саботажу на місцях, Наливайченку прийшлося формувати спеціальні групи СБУ в Києві, і протягом березня засилати їх в Крим зі спеціальними завданнями, не інформуючи при цьому ні південні, ні східні підрозділи СБУ.

Інше свідчення залишив Сергій Куніцин, в момент анексії представник президента України в Криму. Він згадував, що прибув у Сімферополь 27 лютого і провів нараду з силовиками, в тому числі з командирами спецпідрозділів СБУ і МВС «Альфа» та «Беркут»: «З розмови з ними зрозумів, що вони вже пару днів як здалися в полон, скажімо так. «Беркут» сидів на базі й боявся, що з ними буде розправа після «Майдану». Я їм сказав, якщо ви підтримаєте Україну, то ніяких проблем у вас не буде ‒ я був уповноважений це сказати. Але ми запізнилися».

Що трапилось далі відомо – масова зрада українських силовиків, псевдореферендум під дулами автоматів російських військових, які, за зізнанням Путіна, стояли «за спинами жінок і дітей», і втрата Україною Криму.

Скільки ж всього було в Криму співробітників СБУ і скільки з них залишились вірними присязі? В лютому 2017 року народний депутат Дмитро Тимчук подав спеціальний запит до СБУ, з метою з’ясувати кількість зрадників в її кримських установах. Згідно отриманої ним відповіді, на 1 березня 2014 року на території Автономної республіки Крим і міста Севастополь в підрозділах, органах, закладах та установах Служби безпеки України, проходили військову службу 1619 військовослужбовців, з яких 1235 офіцерів і 384 сержантів і старшин контрактників.

Після анексії на материкову частину України прибуло 210 офіцерів і сім сержантів і старшин – загалом 217 людей. З цього слідує, що в Криму залишились 1402 колишні сбушники. Простий підрахунок показує, що серед співробітників кримського СБУ виявилося 86,4% зрадників, з яких 83% – серед офіцерів.

Відразу після анексії кримські перебіжчики були звільнені з лав СБУ «в зв’язку зі службовою невідповідністю». Всі вони перебувають в розшуку, хоча жодний з них наразі не засуджений Україною за державну зраду, що і не дивно, враховуючи неможливість фізичного затримання. Втім, про них пам’ятають. 25 березня 2015 року, на день СБУ, контррозвідка СБУ оригінальним чином привітала Петра Зиму, розмістивши біля його будинку спеціальний «вітальний» банер, де написали: «Помним о Вас и с нетерпением ждем встречи».

Сьогодні на сайті СБУ доступний поіменний «Список колишніх співробітників СБ України, які зрадили присязі і перейшли на бік ворога». Серед них бачимо одного генерал-майора (Котовський Юрій Олексійович), 48 полковників, 190 підполковників, 244 майори, 254 капітани. Там же можемо побачити спеціальний відеоролик, адресований зрадникам, з нагадуванням, що про їх зраду пам’ятають, і їм не пробачать.

Причини масової зради

Згадуючи про кримську зраду, одним з найболючіших питань є її причини. Згідно зі словами одного з безпосередніх виконавців анексії Гіркіна в згаданому інтерв’ю, «чимало з них (українських силовиків – Р.П.) були готові повернутися до складу Росії, маючи ностальгію за потужністю СРСР». Втім думаю, що коріння проблеми лежать значно глибше. Зокрема, можна виділити наступні причини:

1. З 1991 року в Україні так і не виробили чітку політичну стратегію стосовно Криму. Подобається це комусь, чи ні, втім українським півострів був суто номінально. Це відображалось на проросійських настроях багатьох кримчан і кримських силовиків.

2. Традиційна українська кадрова політика в силових структурах, коли головним критерієм призначення на посаду є лояльність силовиків режиму чи конкретному керівнику, а не державі. Політичні та світоглядні переконання зазвичай нікого не цікавлять.

3. З попередніх двох пунктів випливає те, що чимало кримських силовиків не сприйняли перемогу «Революції гідності», вважаючи її «державним переворотом інспірованим американськими спецслужбами».

4. Активна робота російських спецслужб з співробітниками СБУ і інших наших силовиків в Криму, що дозволило ворогу вже в перші дні анексії схилити більшість з них на свій бік. Як розповідав Наливайченко: «Якщо говорити про «Альфу», інші підрозділи СБУ станом на лютий 2014 року, вони всі були інфільтровані російською ідеологією та агентурою настільки, що до кінця квітня 2014 року були переконані – Росія не агресор, чому це ми маємо в росіян-братів стріляти?!». В 2015 році тодішній президент України Петро Порошенко стверджував, що в 2012 році 80% особового складу СБУ працювали на Росію.

5. Неготовність нової української влади діяти рішуче. Поки в Києві думали, що робити, росіяни діяли.

6. Місцевий фактор, як на мене, один з ключових, однак найбільш недооцінений. Природно, що чимало співробітників СБУ в Криму були кримчанам. Це значить, що вони постійно перебували в кримському інформаційному і суспільному полях, і під цим впливом формувався їхній світогляд. Іншого інформаційного поля в них не було, плюс на їхні настрої впливали ворожа пропаганда, розповіді проросійських колег тощо. І також вони мали, що втрачати – нерухомість, автомобілі, цінне майно. Тому коли перед тими, хто в час анексії «не визначився», «зберігав нейтралітет» і «плив по течії», постало питання – покинути «нажите непосильною працею» майно і зберегти вірність присязі, або навпаки, зрадити Україні, але зберегти свої статки, то вибір для них був очевидним. Ризикну передбачити, що більшість з тих сбушників, які покинули Крим, були вихідцями з материкової України, а не з півострова. Тобто втрачати в Криму їм було нема чого, і світогляд вони мали дещо інший, на відміну від своїх кримських колег.

Меркантильний фактор, на який в нас часто люблять посилатися, пояснюючи всі зради суто прагненням матеріальних благ, я б не ставив як головний. Якщо людина завжди не сприймала Україну як державу, то ж схилити її до зради апріорі легко, і нерідко для цього достатньо навішати лапші про «державну велич», «повернення в рідну гавань» і тому подібне.

Подальша доля кримських зрадників

Як склалась доля сбушних ренегатів? Точної інформації по всім 1402 зрадникам немає. Втім, не приходиться сумніватися, що чимало з них вступили до лав ФСБ та інших російських силових відомств, чи в кримські окупаційні установи. Також ризикну передбачити, що деякі після анексії на службі «не поновлювались», з тих, чи інших причин.

За деякими даними, в російських силових відомствах сьогодні колишніх кримських сбушників називають «інтегралами», бо вони штучно туди «інтегрувалися». Стосовно їхніх кар’єрних покажчиків інформації надзвичайно мало. Звісно, українці люблять тішити себе ілюзіями на кшталт «зрадників ніде не люблять», і «їм тільки гірше стало». Втім, я б не робив подібних поспішних тверджень. Так само, як ми не можемо стверджувати, що кар’єри всіх тих, хто залишилися вірним українській присязі, в результаті пішли в гору.

Зробити об’єктивний аналіз наразі ми не можемо, враховуючи обмеженість джерел і специфіку спецслужб. По тих крихтах інформації, що наявні, відомо, що на початок 2016 року з лав ФСБ звільнені 13 колишніх службовців кримського СБУ, втім причин – чи то звільнення «за невідповідність», чи просто вихід на пенсію, ми не знаємо. Ще 17 переведені на службу в інші регіони РФ, причому не завжди на рівноцінні посади. З них згадуваний Зима після анексії служив у Москві, і курирував створення спецслужб так званих ЛДНР. Тобто для нього це взагалі виявилось певним підвищенням. Інші переведені служать в інших регіонах, від Камчатки до Північного Кавказу.

Деякі з тих, хто служать в Криму пішли на підвищення, деякі опинились на рівноцінних посадах, а деякі – понижені (інформацію по виявлених можна побачити тут). Втім, якусь тенденцію тут виявити важко, зважаючи на обмеженість джерел.

В одному сумніватися не приходиться – на своїй новій службі ці ренегати продовжують активно діяти проти України. Так, в березні цього року з’явилась інформація, що один із високопосадовців ВМС України, маючи доступ до секретної інформації, протягом кількох років підтримував постійні контакти з колишніми кримськими сбушниками, які сьогодні є кадровими співробітниками ФСБ. Навіть відомі їх прізвища – Андрій Гапоненко, Дмитро Пилипченко (в 2016 році служив на Північному Кавказі) і той самий Петро Зима.

В повідомленні СБУ зазначено, що даний офіцер інформував своїх «приятелів» про «морально-психологічний стан українських військових моряків, рівні їхнього фінансового та матеріального забезпечення, а також про конкретних посадових осіб командування ВМС України». Втім, якихось серйозних наслідків для цього офіцера ВМФ все це не мало, оскільки військова контррозвідка порахувала це нетяжким злочином, і все обмежилось тим, що «ухвалюється рішення про скасування військовослужбовцю допуску до державної таємниці і звільнення з військової служби». Свідомо залишу на розсуд читача розмірковування про моральну гігієну цього офіцера ВМС, який не гребував дружніми стосунками з відвертими зрадниками.

Що ж далі?

Що в підсумку? Сподіваюся, СБУ винесло уроки з цієї історії. Щоб не казали, але ця масова зрада є чорною плямою на репутації спецслужби. Як історик зауважу, що це питання ще буде ретельно вивчатися, якщо вже не вивчається, і не лише в Україні, але і в інших країнах. Також впевнений, що вже існує чимало службових розслідувань, результати яких наразі засекречені. Додам, що нещодавній арешт генерал-майора СБУ Шайтанова, звинуваченого у шпигунстві знову підняв питання:  чи є агенти ворога серед нинішніх співробітників СБУ, і чи спроможне СБУ ефективно виконувати свої функції? Тож наразі важко судити, наскільки уроки засвоєні. Втім те, що список зрадників висить на сайті СБУ, як постійне нагадування і пересторога, то це додає певного оптимізму.

Поділитись