«Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань…»
16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку.
У реаліях «гібридної війни» яку під приводом «захисту російськомовного населення» розв’язала Росія, українці мають не лише зброєю повертати свої території але й не забувати застосовувати контраргументи. Одним із них є українське (інколи навіть україномовне) населення Кубані.
Нащадки запорожців
Після ліквідації Запорізької Січі, царський уряд із числа колишніх запорожців створив Чорноморське козацьке військо. Пізніше воно було переселене на Кубань. Для збільшення чисельності чорноморців, на Кубань було переселено кілька тисяч дівчат із Чернігівщини та Полтавщини. Кубанські козаки складались із 2 національних компонентів – українського («чорноморці») та російського («лінійці»). За підрахунками сучасних дослідників, на 1917 рік, на Кубані проживало близько 2,5 млн. українців, які складали понад 60% від її населення (на правому березі Кубані — від 78 до 90%.). Майже 50% кубанців вважали українську мову рідною.
Кубанська Народна Республіка
Після лютневої революції 1917 року, на Кубані активізувався український національно-визвольний рух, який посилився після жовтневого більшовицького перевороту. 16 лютого 1918 року було проголошено самостійну Кубанську Народну Республіку. Рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, республіка на федеративних умовах, мала приєднатись до України. Було створено уряд який очолив Лука Бич. Державна територія Кубанської Республіки розподілялася на сім відділів: Катеринодарський, Єйський, Темрекський, Кавказький, Любинський, Майкопський та Баталпашинський. Меншою територіально-адміністративною одиницею була станиця або поселення. Загальна кількість станиць доходила до 210, селищ – 60, поселень і аулів – 130. Столицею республіки стало місто Катеринодар. Перша Конституція Кубанського Краю сприяла появі українських шкіл, гімназій і культурних установ. Проте представникам Кубанської Ради не вистачило часу створити боєздатну армію.
Білі та червоні імперіалісти – вороги України та Кубані
Більшовики не визнали незалежність Кубані та її приєднання до України. На Кубань прибули добре озброєні загони Червоної Армії. У перших зіткненнях під Катеринодаром кубанські добровольці (600-700 бійців) відкинули 6-тисячну армію більшовиків.
Скориставшись тим, що кубанці відчували брак боєприпасів, більшовики відновили наступ і 14 березня 1918 року захопили козацьку столицю. Кубанська Рада та її Збройні сили, які на той момент складали 3 тис. добровольців пішли на вимушений союз із білогвардійцями, які у цей час також вели бої із більшовиками. За умовами цього союзу, кубанці вливались до складу Добровольчої армії, а її керівництво зобов’язувалось не втручатись у справи кубанських урядових установ. Добровольча армія генерала А. Денікіна, після отримання допомоги з боку Антанти, розгорнула успішний наступ проти більшовиків.
У листопаді 1918 р. білогвардійці взяли під контроль територію Кубані. Встановлення влади денікінців супроводжувалось «білим» терором по відношенню до своїх опонентів та загостренням їх стосунків із Кубанською Радою. На початку літа 1918 р. у Києві відбувались українсько-кубанські переговори. Для їх проведення прибула кубанська делегація, яку очолював Микола Рябовол. Під час зустрічі з гетьманом Павлом Скоропадським представники Кубанської Республіки знову наголосили на бажанні козаків Кубані приєднатись до складу Української Держави.
Український генеральний штаб планував перекинути на Кубань, для боротьби із більшовиками, Запорізьку дивізію (15-20 тис. бійців) генерала З. Натієва. На жаль ця акція так і не була здійснена через активну протидію тогочасних «західних партнерів» – німців та саботаж проросійськи налаштованих чиновників гетьманського уряду. Білогвардійці категорично виступали проти об’єднання Кубані з Україною. Наприкінці листопада 1918 року денікінці розгромили посольство України в Катеринодарі і заарештували посла. Конфлікт між кубанськими республіканцями і білими монархістами поглиблювався. 13 червня 1919 року білогвардійці вбили голову Кубанської Ради, Миколу Рябовола. 6 листопада 1919 року було заарештовано 12 членів Кубанської Ради. 7 листопада 1919 р. денікінці стратили міністра внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, Олексія Кулабухова. Такі дії російських шовіністів призвели до того що кубанські козаки цілими полками почали полишати фронт. Добровольча армія втратила найбільш боєздатні підрозділи і стрімко розвалювалась під ударами червоних. 17 березня більшовики захопили Катеринодар, і до кінця травня вся територія Кубанської Народної Республіки була окупована Червоною армією. Уряд Кубанської Народної Республіки, на чолі із Василем Іванисом та 20 тисяч її громадян вимушені були емігрувати. Боротьбу із окупантами продовжили повстанці яких очолював отаман Василь Рябоконь. Партизани чинили спротив комуністичному режиму до 1925 року.
Українці, які не забули свою Батьківщину
Велика кількість кубанців героїчно боролися за Україну в лавах Армії Української Народної республіки. Старшини і козаки з Кубані служили у Сірожупанній, 3-й Залізній, Окремій кінній і 6-й Січовій дивізіях, і багатьох інших підрозділах Української Армії.
Наприклад в армії УНР декілька відділів (отаман Юркевич) повністю складалися з кубанських козаків. Кубанський козак, генерал-хорунжий В.Павленко був командуючим авіацією Армії УНР, кубанський козак ген.-хорунжий К.Смовський командував бригадою Окремої кінної дивізії Армії УНР. Кубанський козак А.Чорнота відзначився як один з лідерів Холодноярської республіки.
Під окупацією
У 20-ті роки ХХ ст., в період так званої «коренізації», на Кубані відбувався бурхливий розвиток українства. Зокрема, 1926 року в Північнокавказькому краї налічувалося понад 900 українських шкіл, в усіх технікумах був обов’язковий предмет — українознавство. Почався перехід на українську мову викладання в провідних вишах Краснодара (педагогічному імені М.Скрипника, медичному та сільськогосподарському). Діяли Північнокавказький український науково-дослідний інститут (ПКУНДІ) та українська письменницька організація. За постановою Кубанського окружного виконавчого комітету від 1930 року для навчання службовців радянського апарату на Кубані було організовано 83 гуртки та курси для вивчення української мови, якими було охоплено понад 2,5 тис. осіб; виходило десять українських газет, п’ять журналів та альманахів, велися радіопередачі українською мовою. В Краснодарі й Армавірі було українізовано два театри. Видавництва «Північний Кавказ», «Центрвидав», кубанська філія Державного видавництва України (ДВУ) та інші встигли видати близько 800 найменувань книжок, брошур, шкільних підручників українською мовою. На 1933 рік планувалося видати ще 400. Їхній загальний наклад досяг кількасот тисяч примірників (підручники друкувалися 20—40-тисячними тиражами). Активізували роботу в царині українізації населення Кубані дитячі садки, школи, музеї, бібліотеки.
Однак настали сумнозвісні 1930-ті роки. Президія Північнокавказького виконавчого комітету видає постанову від 26 грудня 1932 року «Про українізацію», якою було покладено край відродженню українства на Кубані. Кілька пунктів цієї постанови (мовою оригіналу): «1. Немедленно приостановить дальнейшую украинизацию во всех районах и станицах Северокавказского края. 2. Перевести к 1-му января 1933 года все делопроизводство на русский язык, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и пр. литературу, выходящую на украинском языке… 5. Предложить КрайОНО подготовить необходимые мероприятия для перевода к осени 1933 года преподавания во всех школах на русский язык…».
Голодомор мав остаточно зламати кубанців. У деяких станицях від голоду померло до 80% населення. Наприклад, станиця (поселення) Новодерев’янкiвська у 1931 роцi мала 17 000 населення, а стало 6000. Полтавську майже всю знищили й натомiсть завезли людей iз Центральної Росiї. Тодi, ж було офiцiйно заборонено переселення етнiчних українцiв на Кубань.
За переписом 17 грудня 1926 року на Північному Кавказі налічувалося 3 106 852 українців (37,15% загальної кількості жителів регіону). У Таганрозькому окрузі українців було близько 71%. Частка українців у сільській місцевості доходила до 90%. Перепис 1939 року показав, що за період між переписами українців на Кубані поменшало на 89,2%, тоді як росіян побільшало на 86,5%.
Партизани «дiда Очерета»
Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де точилися бої за участю українських повстанців, була Кубань! Восени 1941 року, коли більшовики відступали на Схід, на Кубань прибули ройовики з Південної похідної групи ОУН. У серпні 1942 року з українського берега на Кубань перейшла група оунівців. Операцією керував кубанець Петро Глек («дід Очерет»), мешканець станиці Довжанської. У жовтні 1942 року оформлюється Єйський окружний провід ОУН(Б) на чолі зі Спиридоном Ткаченком («Голубом»), який підтримував зв’язок із націоналістичним підпіллям у Маріуполі. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися комуністи, ОУН (Б) організувало десант на чолі з сотником «Шумом» (Василем Плетнем, родом зі станиці Батуринської). Також на кубанський берег висадилися старшини УПА «Зорян», «Беркут», «Десна», «Дніпро» (Дмитро Гречух), «Мить» (Дмитро Коваленко). Вони мали доправитися поїздом до Туапсе під виглядом солдат будівельної роти. Втім до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандиженській, і там, в горах Кавказу, вже восени того ж року постали підрозділи сотенних «Шума» (85 бійців) і «Гомона» (125 бійців), декілька розвідувальних роїв: загалом близько 250 осіб.
КоПА — або Козача повстанська армія боролася проти більшовицької влади. Бойова структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!». Жінок та осіб російського походження до підрозділів не брали. Тактика КоПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами НКВС або міліції боронили населення станиць від більшовицького свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, переховували поранених. Козаки підтримували зв’язок з оунівським підпіллям на Великій Україні — через Гарячий Ключ — Канівську — Єйськ — Маріуполь — Одесу на Буковину, до члена проводу ОУН Миколи Арсенича-Березовського (псевдо — «Полковник»). Трималися повстанці до 1950 року. Тоді, не маючи ресурсів для продовження боротьби, КоПА саморозпустилася.
Нині на Кубані не функціонує жодної української школи, не видається українською мовою літератури, будь-якої періодики. Як зазначив професор Краснодарського держуніверситету В.Чумаченко, українську мову на Кубані вивчають факультативно лише в крайовій експериментальній школі народного мистецтва при Кубанському козачому хорі. В навчальних планах цей предмет сором’язливо названо «кубанським наріччям». «Вивчають його лише з практичних міркувань, оскільки понад половину репертуару всіх кубанських народних хорових колективів становлять українські народні пісні, тож майбутніх виконавців треба хоч якось привчати до правильної вимови й навчити читати пісенні тексти». До 1980-х рокiв у школах Кубанi висiли таблички «Спiлкуватися дiалектами заборонено!». І хоча на уроках говорили росiйською, проте на перервах дiти i вчителi переходили на рiдну українську. «Балачка» пов’язувала їх iз предками, символiзувала козацьку iдентичнiсть. Окупанти фіксували не поодинокі випадки, коли діти росіян під впливом оточення також починали «балакати». Ще на початку 90-х років практично в кожній станиці на теренах колишнього Чорноморського козачого війська можна було зустріти людей, які спілкувались українською мовою. Балакають на Кубані і зараз, тільки ось цей діалект української мови — «кубанська балачка», з легкої руки прихвосня Путіна — екс-губернатора Краснодарського краю, а потім міністра сільського господарства РФ Олександра Ткачова, став діалектом російської мови…
Тим не менш, попри жорсткі методи русифікації, попри створення цілого прошарку так званих «ряжених» — козаків, які виконують функцію територіальної оборони, та членів різних фольклорних гуртків, які орієнтуються на «єдіную і нєдєлімую», попри масовану пропаганду в ЗМІ, особливо в 2000-ті роки і після початку російсько-української війни, на підсвідомому рівні симпатії кубанців до України збереглися. З початком російсько-української війни у частини кубанців прокинулася якщо не українська, то принаймні козача свідомість. Краснодарський край став одним із небагатьох, де місцеві активісти намагалися провести Марш «За федералізацію», озброївшись плакатами з символікою Кубанської Народної Республіки. Всі організатори маршу стали фігурантами кримінальних справ отримали реальні тюремні терміни, декому вдалося втекти до України, зокрема В’ячеславу Мартинову, Петру Любченкову… Серед учасників АТО також є чимало вихідців з Кубані — зокрема, Яромир Букреєв, який воював у складі «Азову», Юлія Толопа й десятки інших. Дух волі прокинувся в цих людях під час війни, у деяких — навіть ще раніше, в дні Революції Гідності.
Завершуючи… Нація має ставити перед собою амбітні плани. Відбивши російську агресію на Сході, звільнивши Донбас і Крим, маємо відновлювати і поширювати свій культурний та політичний вплив на всі терени, що були колонізовані і заселені українцями. І тоді настане той час, коли мільйони зросійщених українців, зусиллями вірно вибудуваної зовнішньої політики Української Держави, повернуться у «сім’ю вільну нову», а слова Маршу «Соборна Українськая держава — Міцна й одна від Сяну по Кавказ!» стануть реальністю.
Джерела:
1. Українську мову давно витіснено на периферію культурного розвитку Кубані [Електронний ресурс] : http://www.haidamaka.org.ua/0174.html
2. Кубанська народна республіка [Електронний ресурс] : https://galinfo.com.ua/blogs/kubanska_narodna_respublika_299058.html
3. ТАК, ПАМ’ЯТАЄМО: НАЩАДКИ КОЗАЦТВА НА КУБАНI МОЖУТЬ ЗРОБИТИ НЕАБИЯКИЙ СЮРПРИЗ РФ [Електронний ресурс] : http://neskorena-nacia.com.ua/novyny/1857-tak-pam-iataiemo-nashchadky-kozatstva-na-kubani-mozhut-zrobyty-neabyiakyi-siurpryz-rf.html
4. Ліскович М. Замість Жукова — Кубанська Україна, і рішення це — правильне [Електронний ресурс] : https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2563825-zamist-zukova-kubanska-ukraina-i-risenna-ce-pravilne.html
5. Пархоменко-Багряний С. Край, де козаки досі балакають. У пошуках української Кубані [Електронний ресурс] : https://www.istpravda.com.ua/columns/2014/12/10/146056/