Він прожив 47 років. Із них – 24 роки кріпацтва, 10 років – солдатська служба в Мангишлаку. 13 років відносно спокійного життя – це роки творчості і боротьби.
Шевченко, його постать, його творчість, були і є актуальними для нашого народу. Його вірші сповнені лірики, смутку, відчаю, жалю, гніву. Вони закликали і кличуть українців до боротьби за свої права. Не дарма Тараса так шанують патріоти, бунтарі-революціонери і ненавидять українофоби та глитаї! Так хто ж такий – “справжній Шевченко”? Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: “Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні… і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться”. Сенс буття нації Тарас Шевченко бачив у її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: “У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля”. При цьому “свою хату” не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: “Борітеся-поборете, Вам Бог помагає”. Як боротися? Може домовлятися з ворогами? «Просто припинити стріляти?» Просити-благати? Ні! Тарас дав нам інші поради :
«А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру
Та й заходиться вже будить.»
Або
«Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.»
Є у нього і про сучасних політиків, справедливі слова: «Раби, підніжки, грязь Москви…»
З появою Шевченка на барикадах українських змагань за волю і кращу долю, завершувалася епоха плазування і покори. Натомість складовою нової естетики українського народу поставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу. Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Шевченко для ворогів Української держави. Адже він і зараз, не дає нам ні на мить забути «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти!»
