Гучне «вбивство» й не менш гучне «воскресіння» антипутінського російського журналіста Аркадія Бабченка викликали передбачувану суперечливу реакцію як в Україні, так і за її межами. Оцінки нещодавніх подій очікувано коливаються від «приголомшливого успіху українських спецслужб та поліції» до «дешевої вистави та піар-акції Банкової». На жаль, в українських реаліях інакше бути не може, адже стан українського суспільства та рівень довіри до вітчизняних спецслужб є таким, що не дозволяє дійти однозначного висновку щодо дійсного змісту та мети побаченого. Однак, спробуємо розібратися в цій історії більш детально.
Не викликає сумнівів те, що гучні вбивства відомих журналістів, політиків чи військових – це цілком очікуваний інструментарій російських спецслужб, до якого вони вдаються і вдаватимуться надалі задля дестабілізації ситуації в Україні, зміцнення авторитету влади Росії в очах маргіналізованого російського суспільства та просто усунення тих осіб, які тим чи іншим чином становлять реальну загрозу реалізації агресивних путінських намірів. Тому, якщо це дійсно був замах російських спецслужб, те, що Бабченко залишився живим, є найголовнішим.
Водночас, повідомлена під час прес-конференції інформація не дає підстав однозначно стверджувати, що вбивство Бабченка було дійсно ініційовано російськими спецслужбами, оскільки жодних конкретних доказів причетності саме російських спецслужб до, нібито, «замовлення» Бабченка надано не було. Як, зрештою, не було їх надано і раніше, в тих злочинах, які генпрокурор вважає розкритими: вбивство Вороненкова, замах на Мосійчука, вбивство Хараберюша. Крім сакральної фрази про російські спецслужби, конкретних даних їхніх співробітників, конспіративних адрес, де здійснювалась допідготовка агентів-виконавців, каналів зв’язку та передачі коштів тощо почути і побачити суспільству так і не вдалося.
З іншого боку, численні попередні гучні виступи генпрокурора та демонстрація «викривальних» сюжетів відносно корупціонерів та державних зрадників закінчувалися, м’яко кажучи, досить не очікувано. Так, пафосно звинувачений у державній зраді Саакашвілі, кошти якому надходили нібито з Росії, раптом опинився в чартері і був видворений за межі України. Досить дивний поворот як на долю зрадника. Те саме стосується й театралізованої вистави, організованої СБУ відносно викрадення у 2016 році екс-співробітника ФСБ Богданова. Ну а про справи корупціонерів годі й говорити. Тому в суспільстві існує певний обґрунтований скепсис відносно подібних гучних «викриттів», особливо на тлі тотальної недовіри до влади та дискредитованих корупцією спецслужб.
В практиці розвідки і контррозвідки існує правило: публічне оприлюднення інформації відносно тієї чи іншої спецоперації відбувається тоді, коли вона доводиться до повного логічного завершення. В даному випадку це має бути встановлення усього ланцюга дійових осіб та обставин злочину, тобто, виконавець – організатор – замовник. Адже, зі слів голови СБУ, ймовірний організатор цього замовлення мав завдання не лише відносно Аркадія Бабченка, а й відносно інших осіб, для усунення яких міг здійснювати пошук інших виконавців. Таким чином, встановлення за ним надійного контролю дало б можливість викрити всі його зв’язки, у тому числі й з ймовірними кураторами з Росії, які, не виключено, перебувають на території України.
Саме так діяли в КДБ СРСР під час хрестоматійної «справи Пеньковського», оперативна розробка відносно якого тривала більше року і мала на меті встановлення як ймовірних спільників (яких, однак, не виявилося), так і отримання беззаперечних доказів його роботи на іноземну розвідку. У зв’язку з цим постає логічне запитання: якщо українська спецслужба не мала наміру «грати в довгу» й ще два місяці тому встановила організатора злочину та факт виконання ним замовлення російських спецслужб, то навіщо було влаштовувати «вбивство» Бабченка, а вже наступного дня демонструвати його суспільству живим і здоровим? Чи не було б простіше просто затримати організатора ще на етапі підготовки злочину?
Крім того, суто з професійної точки зору, а саме дотримання вимог конспірації, викликає сумнів і те, що для здійснення вбивства 30-ти! відомих в Україні та за її межами публічних осіб російська спецслужба використовувала одного й того ж агента-організатора, або, як мінімум, поінформувала його про свої наміри. Адже, навіть якби організатор був кадровим співробітником російської спецслужби, він все одно навряд чи мав би інформацію відносно усього перелік осіб, яких планували знищити. На практиці, подібною інформацією в повному обсязі володіють лише лічені особи з числа керівництва спецслужби та держави. До речі, досить дивно, що за підсумками брифінгу залишається відкритим питання, яка саме з російських спецслужб, ФСБ, ГРУ чи СЗР, стоїть за організацією цього замаху.
Викликають певне здивування й деякі оприлюднені на прес-конференції оперативні епізоди. Зокрема, у своєму коментарі Аркадій Бабченко говорить, що організатори вбивства мали при собі його фотографію з паспортного столу в Росії. В епоху Інтернету, тим більше, коли особа є відомою медійно, досить дивним є те, що для ідентифікації 41-річного Бабченка організатори замаху використовували фотокартку, яка була вклеєна в паспорт тоді, коли Аркадію було 25 років! В цій ситуації організатору досить відкрити смартфон і показати виконавцю фото об’єкта, а не везти з Росії стовідсотковий, але мало потрібний на практиці доказ причетності до злочину.
Незрозумілим є і те, навіщо Генпрокурор у власній йому епатажній манері повідомив про факт перевербування, або добровільного співробітництва виконавця замаху зі Службою безпеки України, що й дало можливість викрити злочинний задум росіян. Зазвичай, подібні речі в практиці спецслужб є неприпустимими принаймні до закінчення слідства і винесення вироку судом. Крім того, це прямо суперечить повідомленій раніше на тому ж брифінгу Головою СБУ інформації, що про факт замовлення спецслужба дізналася в ході пошуку організатором зброї для виконання замаху.
На початку брифінгу голова СБУ Василь Грицак повідомив цікаву інформацію. Виявляється, агент-організатор мав певне досьє на Аркадія Бабченка, де серед іншого містилися номери його карткових рахунків. Надаємо підказку пану Грицаку: в Україні легально працюють декілька російських банків, служби безпеки яких мають доступ до величезних обсягів інформації відносно громадян України та іноземців, а також відповідні корисні зв’язки в інших банківських установах та державних органах. В умовах тотальної корупції здобути відповідні відомості навіть відносно самого Василя Сергійовича великої складності не має.
Щодо можливих іміджевих довгострокових втрат української спецслужби від неоднозначної історії з Бабченком, то вони полягатимуть перш за все у поглибленні недовіри до усього, що буде оприлюднюватись від її імені в подальшому. І лише надання суспільству беззаперечних доказів причетності конкретних осіб з числа співробітників російських спецслужб до організації подібних замахів може в певній мірі відновити довіру до СБУ та всієї правоохоронної системи. Адже ступінь ризику від реалізації подібних публічних сценаріїв та введення в оману вітчизняного суспільства й міжнародної спільноти для СБУ та всієї української влади занадто високий.
Очевидно, що немає жодного сенсу витрачати час для аналізу версій, кому насправді була б вигідна трагічна смерть Аркадія Бабченка: вбивство політичного журналіста майже завжди має на меті здійснити вплив на внутрішньополітичну ситуацію в державі. І чи готувалося це власне російськими спецслужбами та їхніми агентами в Україні, самою українською «п’ятою колоною» чи навіть одним з українських політичних таборів – питання другорядне.
Головне питання в цій резонансній події звучить приблизно так: якщо вірити версії СБУ, то чому на п’ятому році війни російські спецслужби в Україні можуть почуватися настільки вільно, щоб планувати такі масштабні терористичні акти? Відповідь очевидна: українська система контррозвідувального забезпечення безпеки держави не відповідає викликам війни з Росією, а присутність в Україні численних російських бізнес-установ та проросійських громадських і політичних проектів створюють чудові передумови для реалізації Росією подібних намірів.
І причини такого стану українських спецслужб, перш за все, мають суто політичну природу: пріоритетом діяльності президента Порошенка, якому безпосередньо підпорядковані вітчизняні спецслужби, є не забезпечення перемоги над агресором, а збереження влади та умов для подальшого нескінченного особистого збагачення. Саме тому, під час проведення політичних акцій в кущах довкола мітингувальників можна побачити купки молодиків-топтунів у характерному «маневровому» одязі, які уважно спостерігають за діями активістів та під виглядом відеоблогерів ведуть онлайн-трансляції подій просто в кабінети на Володимирській, 33.
Саме тому головним критерієм, за яким Порошенко визначає ефективність діяльності спецслужб, є висвітлення ними стану справ у опозиційних націоналістичних силах чи місцеперебування їхніх лідерів, а не виявлення російських шпигунів та диверсантів або забезпечення достовірної розвідувальної інформації про плани ворога. І побоювання Петра Олексійовича небезпідставні: саме націоналісти є тією силою, яка здатна зламати хребет його маніакально клептократичній владі та нарешті змусити спецслужби займатися своїми прямими обов’язками, а не політичними замовленнями.
І першим кроком на цьому шляху є давно назріла радикальна реформа СБУ, яка нарешті має перетворитися на справжній контррозвідувальний орган, облишити численні «глибоко законспіровані» посади прикриття в «Укроборонпромі» та його «дочках» і розпочати врешті-решт справжню війну з терористами, диверсантами та шпигунами.
Серйозних змін потребує законодавство і в частині впровадження більш жорсткого контррозвідувального режиму в державі. В умовах російської агресії має бути запроваджений обов’язковий облік всіх громадян України, які мають близьких родичів в Російській Федерації; такі особи не мають права обіймати посади, що передбачають наявність допуску до державної таємниці. З іншого боку, посадові особи, які обіймають посади, що передбачають наявність допуску до державної таємниці, мають бути обмежені у пересуванні за кордон, особливо до Російської Федерації та її сателітів. Однак, це тема іншої окремої розмови.
Підсумовуючи, хотілося б вкотре звернути увагу суспільства на те, що якісна та ефективна робота вітчизняних спецслужб проти російської агресії можлива лише у випадку, якщо Україна буде зорієнтована саме на спротив і боротьбу з агресором, а не на реалізацію капітулянтських «мінських домовленостей», продовження бізнесу з Росією та постійне принизливе загравання із Заходом.