Фото: Лівий Берег
Нинішній ліберальний політикум не користується особливими симпатіями з боку суспільства. Цим нікого не здивуєш. Некомпетентність, корумпованість, неготовність служити національним, а не власним інтересам. Через риси нинішніх “керманичів” залишається дискредитованим саме поняття політичної еліти.
Все було б не так уже й погано, якби рівень недовіри не породжував ірраціональних рефлексів. Але сталося саме так. Зневіреність суспільства дійшла до того, що окремі його представники легко піддаються маніпуляціям стосовно нових політичних і громадських сил.
Ця ситуація парадоксальна. Адже саме ліберальний політикум призвів до зневіри. А тепер він використовує цю зневіру проти тих, хто, пропонуючи українцям альтернативу, становить йому небезпеку.
У цьому легко було переконатися останніми днями. У соцмережах та ЗМІ було розгорнуто брудну інформаційну кампанію проти Національних Дружин. Попри абсурдний характер звинувачень чи звичайних “фе!”, кампанія з поливання Національних Дружин брудом мала певний успіх. Чому? Тому що суспільство привчили до думки, що в нашій країні взагалі не може бути нічого хорошого. Ні у політичній сфері, ні у громадській.
З одного боку, певний рівень політичної недовіри – це цілком нормальна і корисна для політичного життя річ. Грубо кажучи, суспільство – це такий собі екзаменатор, який перевіряє політиків на якості, необхідні для виконання владних повноважень. З іншого боку, якщо рівень недовіри дуже високий, це вбиває клин між суспільством та елітою і заважає національній спільноті існувати як єдиний організм. Особливо небезпечною така ситуація є у кризові моменти історії (наприклад під час війни).
Характерний для нашого суспільства синдром політичної недовіри – це справжній злочин ліберальних політиків. Завдання націоналістів за таких умов – конкретними діями доводити, що альтернатива існує, що і в політичному, і в громадському житті можливо бути чесним, жертовним, принциповим. Завдання націоналістів – не просто прийти до влади, але й розтопити лід недовіри, виправдати сподівання, показати, що нація може існувати як єдиний організм.
Михайло Стусаненко