В глибокому дитинстві, часто переслуховуючи історії про подвиги моїх прадідів під час другої світової, не мав навіть тіні сумніву в тому що ветеран, людина що воювала і вижила, може мати хоч якісь негативні риси.
Цьому сприяла з одного боку системна робота радянської пропагандистської машини, з іншого – власне розуміння ветеранів, що зберегти їх моральне обличчя є справою честі для кожного.Інша річ – сьогодні, коли з одного боку всі інформаційні помийки тріщать про те що умовний «атошнік» когось вбив , побив і з‘їв , а з іншого і самі учасники бойових дій не так багато уваги приділяють роботі над собою за логікою «мені всі винні», забуваючи що наше життя якраз таки під мікроскопом, як українських ЗМІ, так і міжнародних, які тільки і шукають привід звинуватити в чому завгодно.
Хто винен? На перший погляд винна Держава. Адже Держава і справді не народила жодної нормальної програми з реабілітації і соціалізації тих, хто ще вчора щодня бачив смерть, ніс смерть і міг стати об‘єктом смерті. Така версія дуже вигідна для ліберальних кіл, які люблять поплакати над трагічними сторінками нашої історії, назвати себе знедоленими і звинуватити кого завгодно у наших стражданнях, тільки не себе.
Колись великий Ататюрк сказав те, що врізалось в свідомість кожного турка, що сьогдні робить їх народом на який слід рівнятись усьому світу: «Ми маємо стати батьками своєї Нації».От що є справжньою задачею Ветерана. Є два шляхи: чекати поки сформується національна еліта , або стати національною елітою .
Перший – шлях аутсайдерів, які бояться брати на себе відповідальність.
Другий – це наш шлях. Ми маємо стати батьками української Нації, а суспільство підтримає.