Провладні українські експертні кола і ЗМІ, коментуючи результати Брюссельського саміту НАТО і Гельсінської зустрічі президентів США і РФ, переважно намагались переконати українське суспільство в тому, що за умови відсутності таких очікуваних позитивних змін у вирішенні українського питання ніяких негативних наслідків для України вони не принесли.
І що б там вони не казали єдиним позитивним моментом саміту можна назвати лише визнання Альянсом факту російської агресії проти України. Підтвердженням цього є вимога НАТО на адресу РФ щодо припинення політичної, фінансової й військової підтримки збройних формувань, військового вторгнення в Донецьку та Луганську області, а також виведення військ, спорядження і найманців з території нашої держави. Стосовно засудження Альянсом окупації РФ Криму – це не результат «успішної» діяльності української сторони в цьому напрямі, а насамперед обов’язок країн-членів НАТО дотримуватися п. 4 ст. 2 Статуту ООН щодо заборони використання сили або загрози силою “проти територіальної недоторканності держав”, а також ст. ІІІ Гельсінської Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі. При цьому остання зобов’язує держави-учасниці розглядати непорушними кордони всіх держав в Європі, а також утримуватися від будь-яких посягань на ці кордони. Крім того, до сьогодні ми не знаємо, яку позицію стосовно Криму та Донбасу зайняв президент Трамп під час зустрічі з Путіним в Гельсінкі 16 липня, насамперед, з огляду на ініціативу президента РФ провести на окупованих Росією територіях Донецької і Луганської областей ще одного референдуму під наглядом російських окупаційних військ. Заяви представників Білого дому про те, що США ніколи не погодяться на такий крок, можуть бути лише ширмою, задля отримання США більш вигідних економічних преференцій на енергетичному ринку Європи. Прикладом цьому є гарантії безпеки, надані Україні в рамках Будапештського меморандуму.
Якщо поглянути на результати цих двох міжнародних заходів не з позиції влади, а виходячи з реальних оцінок, то можна стверджувати навіть про виникнення нових викликів і загроз національній безпеці України.
Іміджеві втрати України
Найбільшою загрозою для України, що бере свій початок ще до Брюссельського саміту, стала втрата нашою державою іміджу як надійного міжнародного партнера та “союзника” Альянсу, так і надійного транзитера енергоносіїв до ЄС. Про значні іміджеві втрати нашої держави на міжнародній арені свідчить те, що:
В НАТО не захотіли противитися намаганню Угорщини вирішити за рахунок Альянсу штучно створені угорською стороною проблеми з реалізацією Закону про мову в Україні. І це при тому, що керівництву Альянсу, а також його країн-членів добре відомо від власних розвідувальних органів, що саме мовне питання було використане РФ як першочерговий привід для поділу та провокування сепаратистських настроїв у нашій державі. Всі вони, а особливо Франція, чудово розуміють, що значить державна мова в процесі консолідації нації, втім Альянс вирішив просто не реагувати на подібні угорські забаганки.
Російська агресія проти України перестала бути для НАТО настільки важливою, як стабілізація ситуації в Сирії, ядерна проблема КНДР та Ірану, чи міграційна криза в ЄС. Практична підтримка України у війні з російським агресором для НАТО та міжнародної спільноти починає набирати форми обіцянок та заяв декларативного характеру, турботи і глибокого занепокоєння. Як приклад, поступове збільшення кількості іноземних країн, насамперед, членів ЄС та НАТО, що вважають недоцільним подальше збереження чи розширення запроваджених проти РФ міжнародних економічних і політичних санкцій;
Північноатлантичний альянс так і не зумів прийняти рішення чи сформувати власну позицію стосовно подальшого використання РФ енергетичних важелів впливу у відносинах з іноземними країнами, насамперед, з Україною, а також протидії таким загрозам. Особливо з огляду на будівництво РФ в обхід України другої гілки газопроводу “Північний потік – 2”. І це при тому, що реалізація цього проекту підвищить і до того високий рівень залежності ЄС від російських енергоносіїв. Президент США також не захищав Україну а лише намагався лобіювати інтереси США у вирішенні цього питання.
А все це наслідок тривалої політики пристосування та безхребетності української влади на міжнародній арені. Чотири роки українські можновладці намагаються зупинити російську агресію руками світової спільноти та життям власного народу. При цьому зосереджуючи увагу виключно на власному збагаченні. Чотири роки тривав процес офіційного визнання Росії країною агресором, а “ЛДНР” і досі юридично не є терористичними організаціями. Не відкрито жодного кримінального провадження, у т.ч. в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, проти керівництва РФ. Українська сторона не спроможна навіть притягнути до відповідальності ватажка терористів Стрєлкова.
Україна так і не спромоглася довести світу реальні факти, що підтверджують російську агресію. Світова спільнота та українське суспільство так і не побачили обличчя окупантів і не почули їхні свідчення. Натомість, українські суди, розглядаючи справи проти бойовиків та терористів, які воювали проти України, нехтують доказами розвідувальних органів та звільняють вбивць українців від відповідальності, і водночас, виносять обвинувачувальеі вироки учасникам АТО.
Важливим чинником що негативно впливає на ставлення світової спільноти, є незрозумілі, а подеколи і зрадницькі пропозиції окремих українських можновладців щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. У першу чергу – це все те ж питання статусу російської мови як регіональної та амністії для представників терористичних формувань т.зв. “ЛДНР”.
А головне, що й надалі підштовхує світ до зміни своєї думки стосовно України, лежить в заяві колишнього державного секретаря США Тіллерсона про те, що “…немає сенсу боротися за тіло української держави, в тому числі на Сході, якщо вона загубить свою душу через корупцію”.
Загроза суттєвої дестабілізації ситуації в Україні
Відповідна загроза криється у т.зв. прихованих домовленостях чи питаннях, що обговорювали Трамп та Путін під час Гельсінської зустрічі 16 липня. Зокрема, це може виявитися у разі згоди США на проведення на Донбасі під фіктивним контролем, а в реалії під контролем російських окупаційних військ чергового псевдореферендуму щодо визначення статусу окупованих територій.
Не виключено, що одним з результатів цієї зустрічі має стати відновлення іміджу президента Путіна як провідного гравця на міжнародній арені, а також консолідація російського населення та російських посіпак за кордоном довкола особи недоімператора. Хоч про це і намагаються не говорити, але Трамп певним чином сприяв такому розвитку подій, демонструючи свою слабкість на спільній прес-конференції у фінській столиці, а російські та іноземні ЗМІ довершили формування такої думки і донесли її до відповідної цільової аудиторії.
Результатом цієї інформаційної кампанії стала активізація діяльності в Україні проросійських партій та громадських організацій, а саме “Українського вибору” Медведчука та його сателітів – “Патріотичної партії України”, яку очолює соратник відомої українофобки Вітренко — Микола Габер. Вони намагались провести 19 липня в Києві “Форум об’єднання патріотичних сил”, але завдяки націоналістам вдалось локалізувати та розігнати “благасловенну” Путіним на “благоє дело во имя империи” масу кремлівських посіпак.
Одночасно в “ЛДНР” розпочались заходи з мобілізації місцевого населення до лав російських окупаційних військ, що представлені на Донбасі 1 і 2 АК 8 А ПдВО ЗС РФ. Крім того, суттєво зросло угруповання ВМФ РФ в Азовському морі.
І якщо Росія і не починатиме широкомасштабний наступ, то російські посіпаки такі, як Медведчук, Березовський, Бойко, Новінський активізують свою політичну діяльність у боротьбі за владу. Головним їхнім завданням стане посилення розколу та протиріч в українському суспільстві, припинення війни на Донбасі на умовах РФ та створення передумов для інтеграції до складу Росії. Іншими словами – забезпеченням реалізації імперської політики Кремля. І в цьому їм сприятимуть інформаційно-пропагандистська кампанія РФ, спрямована на формування образу Путіна як “сильного та вольового” керманича, провідного міжнародного лідера й “вождя всіх народів”. Фінансову підтримку забезпечуватиме “український” бізнес з глибоким російським корінням і душею.
Ще одним дестабілізуючим чинником ситуації в нашій державі залишається Московський патріархат, який має суттєву підтримку серед провідних українських політиків, можновладців та олігархів, тобто представників п’ятої колони. Підтвердженням тому є останні заяви співробітників УПЦ МП щодо можливого кровопролиття в Україні. Попри такі висловлювання російського фесбешного керівництва в рясах, світова спільнота так і не відреагувала на це та продовжує відмовчуватися. Причина цьому — відсутність належної реакції зі сторони державної влади України.
У підсумку хочеться наголосити, що той, хто критикує владу завжди наражається на небезпеку та може бути звинувачений в упередженості своїх дій і намаганні заробити собі якісь дивіденди. Втім, ми намагались донести до аудиторії правдиву картину, спонукати владу до більш рішучих дій на міжнародній арені, повернути її з полів битви за джерела власного збагачення до бойових дій на сході нашої держави, до битви за звільнення Криму. Ми спробували вчергове вказати нашим можновладцям на ту небезпеку, яка наближається і стала результатом їхньої багаторічної політики пристосування і безхребетності. Нагадати про загрозу від домінування російського бізнесу та безперешкодної діяльності російських посіпак в Україні.
Загалом довести до всіх небайдужих українців розуміння того, що незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України за нас з вами ніхто відстоювати не буде. Запевнення в підтримці та захисті – це лише слова і обіцянки, а практика та історія кажуть про інше.
Саме тому найкращим способом довести як світовій спільноті, так і самим собі, що нам не байдуже що буде з Україною та українським народом, – це ефективна боротьба за світле майбутнє нашої держави, перемога над російським агресором та внутрішньою корупцією.