Здається, лівацтво для Росії — це якась карма. Попри ігри з псевдоконсерватизмом, ядром ідеології путінської Росії є спадщина совка: культ “Вєлікай пабєди”, героїзація Леніна та Сталіна, пробудження ностальгії за радянськими часами.
Одначе і так звана “опозиція” далеко не втекла.
На офіційному сайті Олексія Навального з’явилася реклама одягу та аксесуарів із символікою “Париж’68 — Москва’18”. Так, ви не помилилися: під “Париж’68” маються на увазі сумновідомі заколоти комуністичної молоді, що стартували у Парижі у травні 1968 року. Свою участь у виборах 2018 року Навальний порівнює з бунтарством західноєвропейських та американських шанувальників Маркса і Троцького.
Що насправді у голові у Навального — невідомо. Але “Париж’68” — це не єдиний пов’язаний із ним лівацький ексцес. В ініційованих Навальним у березні цього року мітингах брало участь дуже багато ліваків: від типових “культурних марксистів” до любителів СРСР, яким по тих чи інших причинах не подобається Путін.
Погодьтеся, що в політичному сьогоденні Росії занадто багато червоного кольору. Якщо у якості альтернативи неосталіністу Путіну частина суспільства підтримує неотроцькіста Навального, з тією країною явно щось не так.
Ситуація по-своєму комічна. Але якщо подивитися на неї більш ретельно, стає не смішно. Прихід на зміну Путіну ліво-ліберального режиму цілком можливий. Путінський псевдоконсерватизм цьому сприяє. Для України такий поворот подій не несе нічого хорошого. У Росії вже перебували при владі ліберали (правда, не такі червоні як Навальний). Команду Єлицина становили такі персонажі як Собчак, Гайдар, Чубайс та інші. Ліберальну Росію радо вітали на Заході. Але саме така, ліберальна, Росія розпочала імперський реванш: агресія на територію Грузії, війна в Чечні, поширення впливу на Україну та Білорусь.
Ліво-ліберальну Росію вітатимуть на Заході з іще більшим захватом, ніж ліберальну часів Єлицина. Аналітики відзначають, що у такому разі нова російська влада разом із політичними елітами Франції та Німеччини отримає небачений вплив на визначення європейської політики. Право Росії на контроль над Україною уже ніхто не оскаржуватиме.
Поки що одні з небагатьох, кому можна побажати успіху в Росії — це радикальні праві. Справжні праві, які не прогнулися під путінський режим, не завербовані його спецслужбами і демонструють проукраїнську позицію. Але таких лишилося небагато. Що ж стосується так званої ліберальної опозиції, то це не менше зло, аніж путінський режим. Прихід цієї опозиції до влади може бути вигідний західним державам, але аж ніяк не нам.
Петро Климчук