Час від часу, національно зорієнтовані громадяни постять у соцмережах «цитати» моральних авторитетів минулого, акцентуючи на паралелях із сучасністю. Оминаючи явні фейки, типу «слів» які чомусь приписують мандрівному філософу, переконаному пацифісту – Г.С. Сковороді, хочу зупинитись на «цитатах» людей, які не мають історичного права бути авторитетами для українського націоналіста-державника.
У «мережі» часто можна прочитати ці слова, які нібито належать Петлюрі. Але хто були ці «гниди»?
У «мережі» часто можна прочитати про “біду України”. І ці слова, нібито належать Грушевському.
Пропоную самим читачам вирішити, хто був “бідою” і “гнидами”. Дослідження партійної приналежності лідерів Центральної Ради та Директорії показує – всі вони належали до лівацьких партій. В. Винниченко, М. Порш, В. Чеховський, Б. Мартос, І. Мазепа, С. Петлюра й багато інших, були членами Української соціал-демократичної робочої партії (УСДРП). У свою чергу, М. Грушевський, П. Христюк, О. Севрюк, Д. Одрина, М. Шаповал, О. Жуковський, М. Голубович, тощо, представляли Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Обидві організації позиціонували себе не як самостійна організації, а як представництва відповідних загальноросійських партій, відповідно – РСДРП та ПСР. Варто зазначити що членами РСДРП до 1917 р. були Л. Троцький, В. Ленін, Я. Свердлов, Ф. Дзержинський та інші майбутні лідери російських більшовиків, а до партії есерів належав командарм Муравйов, з горлорізами якого бились українські гімназисти під Крутами, у січні 1918 р.
Цікавим виглядає ставлення УСДРП до право націй на самовизначення. Як відомо РСДРП мала у своєму складі два крила – більшовиків і меншовиків. Меншовики до ідеї самовизначення націй ставилися без захвату, їх лідер Ю. Мартов вважав що здійснити справедливе розділення Росії неможливо. Більшовики (як з`ясувалось пізніше, не щиро) наполягали на необхідності надання націям права на самовизначення – цим вони завойовували прихильність польських та фінських революційних кіл. Проте українські Соціал-Демократи у питанні самовизначення націй обрали бік… меншовиків.
У 1907 р. Семон Петлюра на шпальтах журналу «Україна» вщент розкритикував ідею незалежності України – у самостійництві він побачив «національну хворобливість» та «психопатологічний елемент».
Протягом весни-осені 1917 р. Центральна Рада нічого не зробила, аби підготувати ґрунт для створення державних інституцій для майбутньої незалежної держави. Навіть у Києві ЦР не мала всієї повноти влади – вони ділила її з міською думою, командуванням Київського військового округу та Радою робочих та солдатських депутатів (анархо-більшовицькою). Центральна Рада не мала контролю над економікою України, не контролювала систему збору податків. Навіть кошти на своє утримання ЦР отримувала з Петрограду, аж до самого наступу Муравйова на Київ.
Генерал Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених. Але його жест було відкинуто з двох причин: лівацькі ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському.
«Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій» – заявляв Заступник голови Центральної Ради, Володимир Винниченко.
Так, що друзі, годі цитувати соціалістів-пацифістів та розганяти «мережею» різні вигадки. Є більш гідні особистості і саме їх варто цитувати та їхнім прикладом надихатись до боротьби.
Для написання матеріалу було використано джерела:
1. Вовнянко Д. «Чому провалились Перші Визвольні змагання»
2. Гай-Нижник П. «Корупція сто років тому: як обкрадали армію УНР і до чого це призвело»