(до річниці з дня народження)

5 жовтня 2020 року виповнилось 137 років із дня народження видатного полководця Української Народної Республіки, легендарного полковника Петра Федоровича Болбочана.

Петро Болбочан походив із сім`ї священиків, закінчив духовну семінарію, проте згодом обрав кар`єру військового. Випускник Чугуївського піхотного училища Петро Болбочан, у чині поручика, у 1911-1912-му командував розвідниками, був командиром кулеметного підрозділу. З початком І Світової війни хоробро воював, дослужився до чину капітана російської армії, а за хоробрість був нагороджений кількома орденами.

Після Жовтневого перевороту Петро Болбочан взяв активну участь в українізації частин Південно-Західного фронту. У січні 1918 року, коли до Києва наближалися більшовицькі війська, створив добровольчий підрозділ Республіканський курінь, який налічував 500 осіб. Курінь узяв участь у вуличних боях з більшовиками, а після відступу з Києва у лютому 1918 року він стає одним з організаторів Запорізької бригади, згодом розгорнутої в дивізію, а потім в корпус.

Очолювані Болбочаном «запорожці» відіграли ключову роль у здобутті Києва в лютому 1918-го, а також у визволенні від більшовиків Лівобережної та Південно-Східної України навесні 1918 року. Тріумфом українського війська стала  блискуча Кримська операція, в ході якої сили Запорізької дивізії під командуванням Петра Болбочана форсували Сиваш і здобули Крим. На жаль, скористатися наслідками цих перемог для розбудови Української держави та зміцнення її війська соціалістичне керівництво УНР не зуміло через непрофесійність, зневажливе ставлення до справи формування української армії та  відсутність державницької волі. Проте вже тоді талант полководця Петра Болбочана, його авторитет серед українських військових викликав заздрість страх та ненависть серед нездар і корупціонерів із числа соціалістичних урядовців.  У період правління гетьмана Павла  Скоропадського проросійські урядовці вважали Болбочана небезпечним елементом і переконували гетьмана ліквідувати корпус «запорожців». Завершилося все тим, що корпус відправили захищати північний кордон з більшовицькою Росією. «Запорожці» під вмілим командуванням Петра Болбочана протягом трьох місяців тримали кордон, відбиваючи атаки чисельних  добре озброєних «іхтамнетов». За виявлену мужність і героїзм Болбочан був підвищений у званні до полковника. Високо цінували його і вороги. Так, більшовики оголосили за його голову нагороду – 50 тис. золотих рублів.

Петро Болбочан - “залізний” полковник війська УНР - Українська газета Час

14 листопада 1918 року гетьман, який після поразки Німеччини у Першій світовій війні залишився без підтримки союзників, видав грамоту про федерацію з “білою” Росією. Українські опозиційні партії розпочали повстання і створили свій уряд — Директорію. Хоча «запорожці» Болбочана і перейшли на бік повсталих, полковникові стало ясно, що українські політики не вміють учитися на власних помилках. Так голова Директорії Винниченко вважав що російські більшовики є союзниками і рекомендував полковнику домовлятись із ними про спільні дії. У цей час, в Полтаві, більшовики спробували здійснити переворот. Місцеві «сепаратисти» на чолі із М. Шинкарем захопили і розстріляли командування 6-го Полтавського армійського корпусу і 100 старшин. Болбочан придушив заколот, проте замість подяки  отримав від полохливих українських урядовців критику. Паркетні політики вбачали у зростанні популярності Болбочана серед військових, примарну загрозу військового перевороту, а  російських більшовиків вважали союзниками. Проте, поки київські політики ділили урядові портфелі, ситуація на Лівобережжі погіршувалася. Постійно перебуваючи у боях із чисельним і добре озброєним противником, підрозділи Болбочана несли великі втрати та не отримували постачання. Всередині січня 1919 року в полках Запорізького корпусу вже залишалося по 400, а то й по 200 вояків, українці змушені були відступати. Полковник різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки. Це не пройшло повз увагу заздрісних до його військового таланту київських політиків. На адресу Болбочана посипались звинувачення у зраді, а в київській пресі розпочалась кампанія цькування воєначальника.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештував улюбленець Петлюри сотник Омелян Волох (який згодом вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків). Дізнавшись про арешт полковника, запорожці були готові звільнити його силою. Але Болбочан не бажав проливати кров і сподівався, що у державного керівництва вистачить здорового глузду розібратись у ситуації. Арешт популярного серед вояків полковника під час серйозного загострення на фронті справив на українських військових гнітюче враження. Так, українські війська стараннями української влади були позбавленні фахового керівництва.

Між тим, слідство, яке тривало понад 4 місяці, не віднайшло слідів злочину у діях полковника. І хоча представники лівих соціалістичних партій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, у травні його було виправдано. Проте Петлюра і його нездари-міністри, виходячи з популярності Петра Болбочана серед військових, продовжували вбачати у ньому серйозну загрозу для себе. Тому коли командири полків Запорізького корпусу звернулися до Головного отамана С. Петлюри з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача корпусу, наполоханий Петлюра сприйняв це як спробу захопити владу і віддав наказ про негайний арешт воєначальника. Наступного дня слухняний військово-польовий суд виніс полковнику Болбочану смертний вирок. Стратили його 28 червня 1919-го. Розстрілом керував начальник охорони Петлюри, полковник Чоботарьов. Навіть останні хвилини життя полковника свідчили на те, що серед військових  Петро Болбочан мав авторитет як командир і видатний український патріот. Солдати відмовились стріляти, тоді розлючений Чоботарьов власноруч розстріляв полковника із пістолета.

Смерть видатного воєначальника справила гнітюче враження на українське військо. Навіть вороги визнавали за полковником його беззаперечні заслуги у справі оборони України. Так, один з очільників більшовицького війська, що вело наступ на Україну, Володимир Антонов-Овсієнко, цей «гіркін» зразка 1918 року, визнавав, що «допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би».  

Російські окупанти не змогли перемогти українського полковника, як не змогли вони знищити і добровольчий рух під час новітньої російсько-української війни, проте те, що не вдавалось зовнішнім ворогам, вдалося некомпетентній та наскрізь корумпованій українській (?) владі. Саме тому, маючи перед собою такі приклади минулого та сьогодення, українські націоналісти усвідомлюють, що для захисників України, на жаль, не було і не існує тилу із «своїми» урядовцями, а отже сподіватись варто лише на себе і потрібно бути готовим вести боротьбу проти внутрішнього і зовнішнього ворога до повної перемоги.

Поділитись