28 квітня 1947 р. о 4.00 годині ранку, шість дивізій Війська Польського оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей самий час частини чехословацької армії (загалом 13 602 вояків) та війська СРСР (одна танкова дивізія, внутрішні війська та прикордонники, спеціальні контр-партизанські загони) щільно заблокували південний та східний кордони Польщі на відтинку від Бреста над Бугом до Нового Санча.
Передумови
Після закінчення ІІ Світової війни, господарем становища в Центрально-Східній Європі був Кремль, якому підлягали його сателіти, зокрема Польща. Відповідно до Ялтинської угод, Польща передала СРСР свої довоєнної території, історичні українські землі, але без Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Натомість вона отримала колишні німецькі землі: більшу частину Східної Пруссії, Помор’я, Сілезію та частину землі Бранденбург. Ще восени 1944 р. між Польським комітетом національного визволення та урядами УРСР, БРСР і Литовської РСР у Любліні були укладені угоди про обмін населенням. За два роки, до серпня 1946 p., з України в Польщу переселилися 810,4 тис. поляків, а з Польщі в Україну – 482,9 тис. українців. Використовували різні методи впливу на людей – від психологічного тиску (через пропагандистську агітацію, шантаж, залякування тощо) до фізичної сили із залученням війська.
Як відомо, з територій, які перейшли до Польщі і Радянського Союзу, було також виселено до 10 млн. німців, а із Судетської області Чехословаччини – до 3 млн. Ці депортації за своїми масштабами були безпрецедентними.
Після закінчення терміну угоди про обмін населенням, на теренах Східної Польщі ще залишалося близько 150 тисяч українців. Радянська влада відмовилася приймати їх на терени УРСР. Тому виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні її землі, які до завершення Другої світової належали до Німеччини. Заступник начальника генштабу війська польського генерал Стефан Моссор, у своєму звіті голові Державної комісії безпеки записав: «Оскільки Радянський Союз тепер вже не приймає цих людей (українців), стає необхідною справою, щоб провести енергійну акцію переселення тих людей поодинокими родинами, в розпорошенні на повернених землях, де вони швидко асимілюються».
Привід
Формальним приводом до початку операції «Вісла» стала загибель 28 березня 1947 р., під час перестрілки із українськими повстанцями, заступника міністра оборони Польщі, відомого сталініста, генерал-полковника Кароля Сверчевського («Вальтера»). Показово, що загинув «Вальтер» під час своєї інспекційної поїздки українськими теренами, метою якої була підготовка операції «Вісла». Досі точно не встановлено, чи це був справді збіг обставин, чи свідома провокація комуністичних органів безпеки. Смертю «легенди Народної Польщі» скористалося польське військове та політичне керівництво. Вже 29 березня 1947 р. на засіданні Політбюро ПРП на пропозицію генерального секретаря Владислава Гомулки було ухвалено рішення провести в рамках репресивної акції, цілковиту депортацію українців та змішаних родин із території Люблінського, Ряшівського й Краківського воєводств у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства: Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське й Щецінське. Польська комуністичнна влада розглядала операцію «Вісла», як акт помсти українцям за втрату «східних кресів».
Хід депортації
О 4.00 годині війська оточили 325 українських сіл, розміщених у 28-ти районах на південному сході Польщі.
В цій операції польський уряд кинув такі військові з’єднання: 5 дивізій піхоти, дивізію військ внутрішньої безпеки (польське КДБ), полк саперів, відділи міліції, ескадру літаків, полк важких автомашин та 4 панцирні потяги. Повстанці намагались протидяти але сили були нерівні. Проти 20 тис. вояків Війська Польського, за оцінками штабу Оперативної групи «Вісла», діяло десь близько 1700 упівців. А за даними командування УПА на Закерзонні, було не більше, як 1390 повстанців.
Польські війська зганяли мешканців до центру села, де сповіщали про виселення. На збір найнеобхідніших речей та худоби давали 2-3 години, після чого під конвоєм колону переселенців пішки вели до збірного пункту. За спогадами свідків, у першій фазі акції «Вісла», виселення мало характер брутальної пацифікації, яка супроводжувалася спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами. На збірних пунктах депортованих утримували за колючим дротом разом з худобою протягом кількох днів або й тижнів. Із збірних пунктів українських переселенців відправляли на залізничні станції, звідки у перевантажених вагонах транспортували на захід та північ Польщі. 442 ешелони із депортованими українцями, 5-7 днів у супроводі військового конвою їхали на нові місця поселення. В умовах холоду і антисанітарії померли сотні лемків, надсянців, холмщаків.
По дорозі транспорт з переселенцями зупиняли у Любліні та Освенцімі, де відбувалася «гігієнічна» та політична чистки. Підозрілі у співпраці з УПА відправлялися до концентраційного табору в Явожно. Вихідців з однієї місцевості намагалися спрямовувати у віддаленні одна від одної, на сотні кілометрів, населенні пункти. Обов’язковими умовами було проживання не ближче, ніж за 30 км від прикордонних зон, за 10 км від приморських зон і за 20 км від воєводських міст. Кількість переселенців в одному повіті не могла перевищувати 10 % загального населення. Ці умови мали сприяти швидкій денаціоналізації та асиміляції депортованих українців.
Спротив
Сотні УПА намагались протидіяти карателям. Проти польських військ діяли: курінь «Байди» (320 чол.), курінь «Рена»(420 чол.), курінь «Залізняка» (бл. 420 чол.), курінь «Беркута» (170 чол.) Крім цього було ще 3 самостійні сотні – разом 280 чоловік. Існувала ще боївка Служби Безпеки, в силі приблизно 200 людей. Їх підтримували тисячі членів ОУН. На допомогу полякам прийшла 1 радянська дивізія та протипартизанські частини + чехословацька гірська бригада. Ці війська блокували район бойових дій з півдня та сходу. Команда УПА старалась перекинути якнайбільшу кількість сотень на словацьку сторону, щоб перечекати польський наступ, а потім повернутись на терени Закерзоння. Відділи УПА в той час понесли великі втрати. Загалом від квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, під час яких було вбито 1509 повстанців, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.
Одна із груп повстанців прорвалась до Радянського Союзу, кілька груп пробились на Захід (на території, які контролювали американські війська).
Невеликі відділи повстанців, продовжували маневрувати у районі окупованому польськими військами. Ще до початку вересня 1947 р. у районі Щасниці, Нового Санча і Нового Торгу діяли рештки сотні «Смирного». Із 23 командирів куренів і сотень УПА: 13 загинули, 3 потрапили в полон, 4 пробились до американської зони окупації, 3 –пропали безвісті. 20 вересня 1947 року, польськими відділами було викрито бункер провідника Закерзоння – Ярослава Старуха і референта з пропаганди – Василя Галата. Обидва, після кількагодинного бою, підірвали себе гранатами.
Операція «Вісла» офіційно завершилася 28 липня 1947 р., коли на польсько-чехословацькому кордоні відбулося урочисте нагородження солдатів, які відзначалися у боротьбі з УПА та депортації.
Станом на 31 липня 1947 р., за польськими даними, було переселено – 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно – 3800 осіб, убито – 655, заарештовано – 1466 членів українського підпілля та УПА.
За 1947–1949 рр., через концтабір в Явожно (колишньому філіалі гітлерівського концтабору “Аушвіц – Біркенау”) пройшло 3936 українців (в тому числі 823 жінки, 27 священиків). Близько 200 бранців загинули внаслідок катувань.
«Польські військові суди в період із 1944 до 1956 року засудили до смертної кари 573 українців», – свідчить дослідник, Володимир Середа.
Після завершення операції «Вісла» було ліквідовано навіть слід проживання українського етносу на південно – східних землях Польщі. Знищенню підлягали культурні будівлі, цвинтарі, хрести, архіви, музеї, бібліотеки. Було змінено назви сіл і вулиць у містах.