Цей допис про історію і контекст написання «Молитви українського націоналіста» та глибинний, прихований і відкритий зміст її слів та речень…
Читання молитв перед боєм, невід’ємний атрибут воїнської традиції, що має дуже давню історію. З давніх-давен воїни звертались до своїх предків і богів, щоб вони скріпили їх дух і руку у майбутній битві. Із запануванням християнства у Європі – лицарі звертались до Бога і своїх святих патронів, перед битвою. Однією із самих відомих давніх молитв європейського лицарства є «Молитва до Пресвятої Богоматері» («Богородице Діво, радуйся..»). Цю молитву (пісню-оберіг) співали руські (українці-білоруси), литовські і польські лицарі перед переможною Грюнвальдською битвою у 1410 році. Пізніше із нею йшли у бій запорожці.
Історія, це те тло без якого не можливо зрозуміти і усвідомити зміст Молитви українського націоналіста
У 1919–1923 рр. польське керівництво намагалося довести світовій громадськості свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (Львівське, Станіславське, Тернопільське воєводства). Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави. Але тільки-но 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, про всі ці обіцянки було забуто. Розпочалась колонізація українських земель. Українці майже не мали можливості займати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії, поліції. Польський уряд прагнув до асиміляції українців. Закривались українські школи. Було введено квоти на навчання у вишах. Українці мали лише 5%. Польська влада постійно пригнічувала українців економічно. Штучно стримувався розвиток промисловості на Зах.Україні, чинились перепони українській кооперації ( надавались пільги польським кооперативам). Польські осадники з числа військових безкоштовно отримували до 45 га землі на Західній Україні, а переселенці-поляки купували землю за пільговою ціною в кредит на 30 років зі звільненням від оплати у перші 5 років володіння.
Як відповідь на антиукраїнську політику польської влади постали Українська Військова Організація (1920 р.) та Організація Українських Націоналістів (1929 р.) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем.
«Молитву українського націоналіста» було написано кров’ю на стіні польської в’язниці, у 1936 році, крайовим провідником ОУН, Осипом Мащаком. Осипа Мащака було заарештовано польськими спецслужбами за справою «Львівського процесу»[1]. Тоді перед судом окупантів постало 27 українських націоналістів.
Обвинувачені розробили таку тактику поведінки на процесі: одна їхня частина мала зізнатися в належності до ОУН і розкрити всі її ідеологічно-пропагадистські постулати, друга – повинна була повністю заперечувати свою причетність до ОУН. Тож оунівці використали суд як трибуну для роз’яснення своєї позиції, поширення ідеології українського націоналізму та засвідчення неперервності боротьби українців за свою державу (часто, їхні виступи дослівно передруковували кореспонденти, присутні в залі засідання).
Процес привернув увагу всього світу до ситуації на українських землях, під владою Польщі. Авторитет ОУН зріс, зокрема через гідну поведінку на процесі її провідних членів. Мащака було засуджено до 15-ти років ув’язнення[2].
Молитва
Україно, свята мати героїв, зійди до серця мого,
прилинь бурею вітрів кавказьких,
шумом карпатських ручаїв,
Відсил до відомого гасла М. Міхновського, втіленого у його 10 заповідях , від 1902 року: «Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей».
боїв славного завойовника батька Хмеля,
Відсил до славних часів і перемог козацького війська над польськими окупантами, під час Визвольної війни українського народу 1648 року.
тріумфом і гуком гармат революцій,
Згадка про часи Визвольних змагань 1917-1920 рр.
радісним гомоном Софійських дзвонів.
Згадка про урочисте оголошення, 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві, універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну. Нагадування, що Україна – єдина і що націоналісти будуть боротись за її визволення від радянських/російських і польських окупантів.
Нехай душа моя в тобі відродиться,
славою твоєю опроміниться,
бо ти, Пресвята, все життя моє,
бо ти все щастя моє.
Посил до давнього військово-релігійного світогляду, згідно з яким славна (козацька) смерть вважалась найбільшим воїнським подвигом. Ті, що віддали життя за свій рід і батьківщину не відходили у небуття, а залишались жити вічно у світі нематеріальному, поруч із своїми нащадками: «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»
Пізніше мотиви безсмертності душі героїв, які полягли за Україну будуть використані націоналістичними організаціями 90-х рр. ХХ ст.
(«Бо хто воює, той не вмирає, Повік залишиться бійцем» – Марш УНСО)
Задзвени мені брязкотом кайданів,
скрипом шибениць в похмурі ранки,
принеси мені зойки катованих у льохах,
у тюрмах і на засланнях.
Щоб віра моя була гранітом,
щоб росла завзяттям міць,
щоб сміло йшов я в бій,
так, як йшли герої за тебе, Свята,
за твою славу, за твої святі ідеї.
Контекст написання: Польська влада у намаганні зламати український націоналістичний рух перейшла до політики відкритого терору проти українського населення. Перші каральні акції («Пацифікація»[3]) розпочалися 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у шістнадцяти районах Східної Галичини. За українськими даними зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів (починаючи навіть з восьми років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло 13 осіб. Під час акції було арештовано 1739 осіб, переважно студентів та учнів шкіл. Були розгромлені і закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. Припинили свою роботу українські школи та гімназії — на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання. Поляки також створили концтабір «Береза Картузька».
Щоб помстити ганьбу неволі,
потоптану честь, глум катів твоїх,
невинну кров помордованих дітей твоїх,
Пізніше у Молитву було включено згадки про наступні події: «…невинну кров помордованих під Базаром, Крутами, у Кінгірі і Воркуті…»
Контекст:
Крути. 16 січня 1918 року, на підступах до Києва (станція Крути) 500 гімназистів і юнкерів 6 годин вели бій із добре навченими і озброєними бойовиками, загальною чисельністю близько 4800 осіб. Захисники Крут затримали просування більшовиків, проте 28 студентів та гімназистів, під час відступу, потрапили у полон. Гімназисти вели себе мужньо. Перед стратою вони співали гімн «Ще не вмерла Україна».
Базар. Під час «Зимового походу», 22 листопада 1921 року, у полон до червоних потрапило 359 поранених повстанців. Вони були страчені на очах українського населення в містечку Базар. Більшовики публічною стратою намагалися залякати селян. Але повстанці померли гідно, ніхто не просив пощади. Вони помирали співаючи «Ще не вмерла Україна…»
Воркута. 19 липня – 1 серпня 1953 року відбулось повстання ув’язнених, у сталінському концтаборі «Речлаг», яке очолили українські націоналісти. Повстання було придушене, загинули 53 особи (з них 30 українців), 138 дістали поранення.
Кенгір. У 1954 році у Кенґірі відбулося повстання, яке очолили оунівці. Воно тривало 42 дні. І хоча повстанці зазнали поразки (загинуло до тисячі ув’язнених), цей виступ фактично добив ГУЛАГ.
величну смерть героїв української нації
і тисяч інших незнаних нами,
що їх кості порозкидані або тайком поховані.
Пізніше у Молитві згадувались, поіменно відомі члени ОУН:
«…геройську смерть героїв Української Нації,
Української Національної Революції:
полковника Євгена Коновальця, Басараб,
Головінського, Шухевича, Бандери
та славну смерть Данилишина і Біласа,
і тисяч інших незнаних нам,…»
Імена Євгена Коновальця, Романа Шухевича та Степана Бандери – відомі широкому загалу українців. Імена інших героїв Української Нації, на жаль, не такі відомі. Хто вони?
Ольга Басараб
Походила з стародавнього українського шляхетського роду Стрільбицьких. Її брат – Северин Левицький (пластовий псевдонім – Сірий Лев – український пластовий та громадський діяч, перший Начальний Пластун ) стояв на чолі українського пластового руху. Рано втратила батьків і розпочала трудову діяльність. Працювала вчителем. Закінчила однорічні торгові курси при торговій академії. Також вчилася на медичному факультеті Віденського університету. Долучилась до українського громадського руху. Брала участь в організації 1 жіночої чоти УСС. Згодом, на запрошення уряду УНР у 1918–1923 рр. Ольга Басараб працювала секретарем українського посольства у Фінляндії, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації вона відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Провадила просвітницьку діяльність у Комітеті допомоги цивільному населенню, за що відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста.
Ольга Басараб активно співпрацювала з Українською Військовою Організацією та була зв’язковою полковника Євгена Коновальця. У 1924 році була заарештована польською поліцією. Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, тому допити були із застосуванням тортур. Ольга трималася мужньо і нікого не виказала. На 5 день тортур, Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери. Офіційне повідомлення про самогубство було відразу ж опротестовано громадськістю – тюремні грати містилися занадто високо, щоб Ольга (зріст 152 см.) змогла самостійно прив’язати петлю. До того ж під час медичного обстеження були виявлені сліди тортур. Фактично Ольгу було закатовано до смерті. За свідченнями українців, які були на той час з-поміж в’язничної обслуги, від неї чули такі слова: «Сама попавши в біду, інших не видам…»
Юліан Головінський
Учасник І Світової війни (поручник Австрійської армії), сотник Української Галицької Армії, учасник Визвольних змагань 1917-1920 рр. Член Української Військової Організації. З 1924 року Крайовий командант УВО.
Головінський створив легендарну «Летючу бригаду» , яка займалась «ексами» – політичними пограбуваннями польських фінустанов. Експропріаційні акції розгорнулись по всій Галичині. За неповних півтора року: напад на поштовий віз під Богородчанами, злом каси скарбового уряду в Долині, два напади на поштовий віз під Калушем, атака на поштовий уряд на Познанщині, на поштовий амбулянс під містечком Дунаєвом і на завершення – сміливе і зухвале пограбування головної пошти у Львові під самим носом у поліції. Акцією нападу на головну пошту у Львові керував особисто Юліан Головінський. У руки націоналістів потрапило 100 тис. польських злотих.
19 жовтня 1926 року по Галичині прокотилась чергова хвиля арештів запідозрюваних у приналежності до УВО. Серед заарештованих виявився і Ю.Головінський. 14 місяців слідчого арешту не змогли зломити волі Головінського, вину не доказали і суд звільнив його. Наприкінці січня – початку лютого 1929 р. у Відні був проведений Перший Конгрес українських націоналістичних організацій, які проголосили утворення об’єднаної ОУН (Організації Українських Націоналістів). УВО увійшла до ОУН. Головінського призначено Крайовим Провідником ОУН.
30 липня 1930 р. Головінський знову організував «екс», підпільники захопили 26 тис. польських злотих. Проте напад був не зовсім вдалим. У перестрілці загинув поліцай і один із бойовиків (Гриць Пісецький).
20 вересня 1930 р. у Львові при виході з штаб-квартири УНДП (легальна українська партія) поліція заарештувала Юліана Головінського. Допити нічого не дали, доказів причетності Головінського до пограбувань (які можна б було заявити на суді), не було. 30 вересня його вивезли в район Бібрки (де відбувся останній екс) нібито для слідчого експерименту. Прикували до дерева і розстріляли. Заявивши, що підозрюванний намагався втекти.
Василь Білас та Дмитро Данилишин
Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. Об’єкт знаходився в містечку Городок під Львовом. Незважаючи на те, що акція провалилася – двоє бойовиків загинули, двоє були арештовані – ОУН зуміла перетворити бойову поразку в гігантську пропагандистську перемогу. Заарештовані поліцією Василь Білас та Дмитро Данилишин, котрі мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси, стали національними героями.
У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів – Зенон Коссак. Втім, справа отримала назву «Біласа й Данилишина» – поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка (вбитий оунівцями 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець) та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк. Усі розуміли, що у вироку врахують й попередні справи бойовиків. Справа 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина однозначно мала закінчитись смертним вироком.
Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Підсудні трималися гідно. Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: “Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!”.
Перед стратою, адвокат Степан Шухевич передав хлопцям подяку від Крайового Проводу ОУН “за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі”.
23 грудня 1932 року хлопців було страчено. ОУН подбала про те, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в цей момент кожен знав, що «зараз страчують наших хлопців…»
Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму,
страху нехай не знаю я, й не знаю що таке вагання.
Скріпи мій дух, загартуй волю,
в серці замешкай моєму, зрости мене до ясних чинів.
для тебе в чинах нехай знайду я смерть,
солодку смерть в муках за тебе.
і розпливуся в тобі та вічно житиму в тобі,
Молитва заряджає енергією, додає впевненості і рішучості, воїну який, можливо прийме смерть у наступному бою. Як тут не згадати козацьке – «Двічі не вмирати!» та інші відомі воїнські молитви, зокрема «Нікейський символ віри» («Вірую!»), з яким приймали смерть козаки або відомий 23-й Псалом «Господь мій Пастир» – популярний серед європейських і американських солдатів. «…Коли піду навіть, долиною смертною тіні, Не злякаюся зла, бо Ти зі мною…»
І все ж «Молитва українського націоналіста» – спрямована не до якогось абстрактного і далекого божества. Націоналіст звертається до самого святого, що є у нього, до України! За яку він готовий без вагань віддати своє життя…
Відвічна Україно: свята , могутня і соборна!
Останні слова мають ще раз підкреслити те, що Україна є країною із давньою історією, а нація славною своїми минулими перемогами і сучасною боротьбою. Тимчасово розділена між окупантами Україна буде єдиною. Тут також є посил до останніх слів «Маршу українських націоналістів» (слова Олеся Бабія), який у 1932-році був затверджений Проводом Українських Націоналістів, як гімн ОУН:
«Соборна Українськая держава —
Міцна й одна від Сяну по Кавказ».
1. Львівський процес 1936 — відбувся 25 травня — 26 червня 1936 року над членами ОУН з приводу вбивств ними 22 жовтня 1933 р. комісара консульства СРСР у Львові Майлова (помста за Голодомор.), 25 липня 1934 р. директора Львівської академічної гімназії Івана Бабія (за співпрацю з окупантами-поляками) та студента Якова Бачинського (за співпрацю з поліцією), а також нездійсненого замаху на підкомісара львівської тюрми Кособудзького (за знущання над в’язнями).
2. Вирок суду: Степан Бандера і Роман Мигаль — довічне тюремне ув’язнення (подвійне довічне); 5 підсудних отримали по 15 років тюремного ув’язнення; 2-х було звільнено за недоказаністю звинувачення; 14 отримали вирок — у сумі 65 років ув’язнення; Пашкевич Олександр — 5 років. У підсумку було заарештовано Романа Шухевича, Ярослава Стецька, Осипа Мащака, Володимира Яніва та інших. Мащак вийшов на волю 9 вересня 1939 року і продовжив свою діяльність у структурах ОУН. Помер на еміграції у США, в 1976 році.
3. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися «екзекуції» — побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооперативів, зокрема, розбивались яйця, розсипались крупи, борошно та приправи, на які виливалась «нафта», синька, олія, оцет. Арештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному завдавали двадцять п’ять — тридцять, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського, співати польський гімн. Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення.