Свого часу націоналістичні мислителі доклали багато зусиль, аби “перевиховати” українське суспільство. Дмитро Донцов, Володимир Мартинець, Юліян Вассиян – всі вони прагнули зробити українців більш твердими, войовничими, рішучими. Значною мірою їм це вдалося. Але сьогодні, як бачимо, серед частини українського суспільства знову популярний образ народу-жертви. Причому цей образ можуть плекати абсолютно патріотично налаштовані громадяни. Більше того, цей образ часто стає одним із головних засобів патріотичного мислення. Образ України осмислюється через констатацію того, що її оточують агресивні сусіди, “окупанти” й “імперіалісти”, а сама вона протягом віків була миролюбною і безборонною або у кращому разі “боролася за волю” і більше нічого не прагнула.
Такий погляд на минуле і сучасність не враховує тієї обставини, що українці й самі неодноразово ставали “окупантами” й “імперіалістами”, проявляли нахили до територіальної експансії, і саме завдяки цим нахилам Україна сьогодні є найбільшою країною Європи.
Про те, що біля витоків української державності стояла велетенська багатоетнічна імперія, можна й не згадувати. До речі, серед націоналістичних авторів була популярною настанова розглядати Київську Русь як певний зразок української держави. У кращі часи свого існування не обмежувалося українськими землями і Галицько-Волинське князівство. Крім того галицько-волинські князі висували претензії на центральноєвропейські землі. Усе це не було чимось надзвичайним для того часу. Політичний розвиток на українських землях був подібним до розвитку в інших європейських регіонах.
Але пік української експансії припадає, як це не дивно, на Новий час. Коли ми погортаємо історичні атласи, то побачимо, що землі, які позначені як українська етнічна територія у 16 столітті, становили менше половини сучасної української території. Навіть Полтавщина, яка сьогодні вважається еталоном Центральної України, почала інтенсивно заселятися лише у першій половині 17 століття.
Уся ця експансія не була якоюсь виключно мирною колонізацією. Сьогодні ми володіємо Миколаївською, Херсонською, Запорізькою та Донецькою областями завдяки тому, що наші предки чинили натиск на ісламський світ. Через те, що українці не лише оборонялися, але й наступали, ці території сьогодні належать Україні, а не ногайським татарам.
Можна було б продовжувати тему української експансивності, але залишимо її для авторів наукових розвідок. Важливо усвідомити сам факт, що минуле – це історія конкуренції між народами. І українці у цій конкуренції аж ніяк не обмежувалися обороною.
Сьогодні часи безпосередньої військово-територіальної чи демографічної експансії минули. Або майже минули (у китайців, які активно заселяють російські території, а також арабів, які вважають міграцію на європейські землі формою джихаду, з цього приводу своя думка). За винятком Росії, Україні нераціонально мати якісь територіальні суперечки з сусідами. Але експансивність сьогодні набула нових рис, і ми її маємо прагнути. Маємо прагнути зростання геополітичної ваги України в європейському регіоні. Маємо поборотися за ласі шматочки економічного впливу у Африці. Маємо хотіти, аби українські приватні військові компанії були з користю для нашої країни задіяні у різних куточках світу. А для цього ми повинні мислити не як народ-жертва, а як народ-творець історії.
Олег Остапчук