У 2015 році Верховна Рада України ухвалила пакет законів про декомунізацію. З того часу було перейменовано 987 населених пунктів і 25 районів, майже 52 тис. топонімів і демонтовано близько 2,5 тис. пам’ятників і пам’ятних знаків.
Однак, меморіал, що знаходиться навпроти Бердянської міської ради, залишився недекомунізованим. Пам’ятник стоїть на честь Першої більшовицької Бердянської ради, яка діяла в місті три місяці на початку 1918 року. А у Музей історії міста під ці події відведено значну частину експозиції.
Натомість про 7 місяців Української держави гетьмана Скоропадського, коли Бердянськ був центром цілої округи, — жодної згадки. Так само чомусь ігнорується і отаман Нестор Махно, який діяв у цих краях і вибив із Бердянська більшовицькі війська.
Усе українське або ігнорується, або навіть свідомо затирається. Радянські музейники сумлінно представляють на стендах період Російської імперії. Натомість бояться побачити у місцевій історії український слід.
Без подолання спадщини тоталітарно-комуністичного режиму не можна говорити про будівництво нормальної держави. Інша життєво важлива причина для декомунізації — російська агресія.
У цій війні за ідентичність Росія активно використовує все, що говорить про будь-яку спільність між українцями та росіянами. Вулиці та пам’ятники, названі на згадку про комуністичний режим, російська пропаганда використовує для збереження свого впливу на Україну та мобілізації в країні різного роду проросійських сил, стверджуючи, що на цих територіях нібито завжди існувала Росія.
Наразі, Українського інституту національної пам’яті вимагає від Бердянської міській владі демонтувати пам’ятник членам Першої більшовицької Бердянської ради. Місцева влада пручається і хоче залишити меморіал.
Невже в історії міста немає більш гідної особи, яка заслуговує увіковічення?