Нагадаю, що цього тижня Президент України Володимир Зеленський підтримав рішення уряду щодо обмеження заробітної платні та премій керівникам органів виконавчої влади. 

Якщо коротко — то ні. Великі зарплати — це не погано, навпаки добре та навіть правильно.

Заробітна платня, як винагорода за проведену роботу, має відповідати покладеним на людину обов’язкам. Очевидно, що масштаб відповідальності має винагороджуватись прямопропорційно до кваліфікаційного рівня та результатів роботи. 

Від цього напряму залежить і стабільність національної економіки: чиновники високого рангу тримають на своїх плечах підприємства стратегічного значення. Чи будуть вони зацікавлені в ефективній роботі, якщо їх не будуть цінувати? Авжеж, ні.

Тому проти самого явища великих зарплат боротися будуть лише дурні. Винагорода має виплачуватись за ефективність роботи, щоб уникнути ситуації “миші проти сиру”: президент і команда проти великих зарплат. 

Ось тут і починаються проблеми. З моральної точки зору, чиновники не мають права виділяти собі такі гроші у якості зарплат і премій, на які вони сьогодні претендують. Оскільки їхні «здобутки», м’яко кажучи, не дуже великі.

Взагалі я не мав би про це писати: у Кабміні багато людей пройшли різного роду тренінги щодо оцінки ефективності роботи. Ця система мала сама себе врегулювати, бо саме ці люди мали б контролювати рівень матеріального заохочення міністрів. Але цього не сталося: попри низький ККД більшості топменеджерів держави, вони отримують не малі прибутки.

Я не буду розглядати гіперболізовані зарплати Коболєва і Вітренко, тут все зрозуміло – мають результат у вигляді рішення Стокгольмського арбітражу щодо повернення Газпромом Україні  $2.9 млрд – мають відповідну премію; я хочу відокремити інших чиновників із «космічними» зарплатами, чия ефективність близька до нуля. Особливо актуально це у той час, коли у бюджеті країни була виявлена дірка у розмірі 50 млрд грн, а в багатьох містах країни люди місяцями не отримували виплат за свою працю.

Ну от наприклад:
– Голова “Укрпошти” Ігор Смілянський за 3 роки збільшив свою зарплатню у 3 рази, нині вона становить майже 2 млн гривень на місяць. Водночас підприємство знаходилось у стані “готовності до банкрутства”, і лише у 2019 році вирвався з фінансової діри, заробивши 600 млн грн чистого прибутку. 

Не дивлячись на фінансові успіхи підприємства, ми продовжуємо зіштовхуватись із поганим обслуговуваннях у відділеннях, не маємо відповідного сервісу та й відповідно жодним чином не можемо виправдати таку заробітну платню ТОП-чиновника. 

– Міністр соц. політики отримала 216 тисяч грн. за грудень. У тому числі 80 тисяч грн. премії. Це при тому, що її міністерство не вирішило жодної великої соціальної проблеми.

Виникає питання: за які такі заслуги перед державою вони отримують свої гроші?

Премії можуть бути видані виключно на основі вдалого результату своєї діяльності, тобто показника ефективності. То покажіть мені вдалий результат діяльності Міністерства соц. політики: підвищення пенсій, надання більшої кількості пільг чи то інші кроки для подолання бідності, або можливо є якісь особливі досягнення у сфері гуманітарної допомоги?

Але повернемось до великих зарплат. Якщо ми не будемо їх урізати, то виникає наступне питання: де їх знайти без шкоди для бюджету?

Замість підсумку.
Я розумію, що зарплата чиновника має бути конкурентною, але тоді і критерії та вимоги мають бути відповідними. У нас тут, за рідкісним винятком, більшість чиновників некомпетентні, неефективні і не конкурентні.

Я вже не кажу про напівпорожню залу ВРУ, прогули, запізнення, скандали, кнопкодавство… Не кажу про Міністра освіти, яка не може прогодувати дитину на 36 тисяч заробітної плати та раптово купляє квартиру у Києві, в той самий час як пенсіонерка питає в Брагара як оплатити рахунок за комунальні послуги з пенсією у 2 тисячі гривень… і має продати за це собаку.

Грубо кажучи, їх би вигнали з роботи переважна більшість працедавців. Або, скоріше, не взяли.Тому чи має український народ, що найняв собі “слуг”, терпіти таке відверте знущання?

Питання риторичне.

Поділитись