Себастьян Курц, нинішній міністр закордонних справ Австрії, якого нещодавно обрано головою Австрійської Народної Партії (ÖVP) і який не приховує своїх канцлерських амбіцій, – доволі несподіваний і в чомусь мимовільний союзник Дональда Трампа в перетворенні Центрально-Східної Європи на геополітичну противагу Євросоюзу, передусім Німеччини. Курц був одним з небагатьох високих посадовців, який схвально поставився до планів Трампа звести стіну на кордоні з Мексикою, хоча й критикував його за погіршення відносин з Іраном.
Водночас Австрія, як і Німеччина, не приховує тісних бізнес-зв’язків з Росією, особливо в сфері енергетики. Якщо Польща безпосередньо зацікавлена в протидії економічному послабленню України й через місцевий антимонопольний комітет заблокувала нове пожвавлення на ниві розбудови Норд Стріму-2 в обхід нашої території, то міністри закордонних справ Австрії й Німеччини відразу розцінили санкції Штатів як просування власних американських економічних інтересів під маскою політичного покарання Росії. Себастьян Курц і Зігмар Габріель (крім австрійської компанії OMV, над цим проектом із Газпромом співпрацюють англо-нідерландська Royal Dutch Shell, французька Engie і німецька Uniper and Wintershall) в унісон виступили проти «нав’язування» Штатами поставок свого LNG для зменшення енергетичного, а отже, й політичного впливу країни-агресора на Європу.
Більше того, Курц переконаний, що позитивне вирішення «українського питання», перш за все, відновлення її територіальної цілісності, можливе тільки після поновлення діалогу з Росією і навіть зняття санкцій з неї.
З іншого боку, на відміну від колеги з «правого» політикуму Австрії Норберта Гофера, Курц ніколи не дозволяв собі заяв про те, що Крим «російський» – навпаки, підкреслював давні історичні зв’язки Австрії з Україною і визнав російсько-український конфлікт найсерйознішим викликом миру й безпеці в Європі. Зайве казати, що саме зараз, на підйомі його й без того стрімкої кар’єри, українські дипломати мали би спробувати заручитися взаємною підтримкою з лідером західноєвропейської політики «закритих кордонів», виходячи з того, що, як і Трамп, він потребує визнання. А також того, що найближчим часом Курц навряд наважиться активно виступати проти східноєвропейської лінії світового гегемона.
Таким чином, і в цьому суть перебування Австрії на роздоріжжі, Курц і його австрійські однодумці стоять перед вибором: пожертвувати власним економічним інтересом задля перемоги своїх політичних амбіцій спільно зі Штатами чи, замість перспективного альянсу Штатів з Центрально-Східною Європою, робити ставку на Росію.
Адже країна, яка спершу зарекомендувала себе як слухняного партнера Ангели Меркель у впровадженні політики «refugees welcome» доволі швидко передумала бути «приймальнею» для біженців, які прямують до Німеччини Балканським шляхом, а нині взагалі асоціюється із правим поворотом Йорга Гайдера 2.0. Саме тоді, в 2000 р., Австрія стала першою країною-членом ЄС, яка зазнала на собі дипломатичні санкції за входження до складу уряду Австрійської Партії Свободи (FPÖ) під керівництвом Гайдера.
Позиції Курца на чолі правоцентристської ÖVP значно сильніші, та й друге місце нинішнього очільника FPÖ Гофера під час останніх президентських перегонів свідчить про великий попит у суспільстві на згортання курсу негласного лідера ЄС Ангели Меркель. Проте заяви «наймолодшого міністра закордонних справ у світі» нічим не поступаються тезам скандального в очах ЄС Віктора Орбана, тільки до них ще додаються доволі гострі випади проти неоосманізму, відсутні у випадку Орбана.
Ось короткий перелік законодавчих пропозицій Курца, спрямованих проти ісламізації та міграційної політики ЄС: заборонити бурки в Австрії; обрати за зразок «австралійську модель» боротьби з нелегальною міграцією (розвертання човнів з біженцями патрульною службою чи транспортування до тимчасових центрів розміщення за межами Австралії, тут – Європи); «закон про іслам», що, серед іншого, забороняє закордонним агентам відкривати мечеті в Австрії; вимога закриття мусульманських дитсадків на основі урядового дослідження цих інституцій, яка отримала новий притік підтримки після теракту в Барселоні й перебуває в центрі суспільної дискусії.
Офіційно Себастьян Курц дотримується лінії «ефективного реформування Євросоюзу», і, на відміну від свого харизматичного попередника Гайдера, активно лобіює входження нових членів (країн Західних Балкан) у ЄС. З 2014 р. він бере участь у зустрічах Вишеградської четвірки та зізнається «Frankfurter Allgemeinen Zeitung », що регіон Міжмор’я тісно пов’язаний із Австрією не лише в культурно-історичному, а й економіко-політичному плані.
Спільно з Угорщиною, Чехією, Хорватією, Словаччиною та Словенією Австрія входить до CEDC (Центральноєвропейської оборонної співпраці), що має на меті цивільний та військовий захист зовнішніх кордонів Європи від потоку нелегальної міграції, передусім Балканським шляхом. Культурно-освітня сфера також не обійдена увагою: йдеться про Культурну платформу Центральної Європи (PCCE) та Центральноєвропейську програму обміну студентами для навчання в університеті (CEEPUS).
Отже, Курц недалеко відійшов від Гофера, який планував приєднатися до Вишеграду в разі своєї перемоги на президентських виборах, і в геополітичній площині, при офіційній укоріненості в Західній Європі, тяжіє саме до ареалу ЦСЄ. Німецькі прихильники Курца, що обіцяють переїхати до Австрії, якщо він стане її наступним канцлером, підтверджують цей геополітичний «зсув» на схід Європи.
Ініціатива Трьох Морів і, можна би було додати, двох президентів (Анджея Дуди та Колінди Грабар-Кітарович), досі мала всі шанси так і зостатися на рівні «ініціативи». Санкції, які загрожували ренегатам «європейських цінностей» за бойкот мігрантських квот, не залишали сумнівів у тому, що політична автономія країн, які гуртуються навколо Вишеградської четвірки, більш-менш урівноважувалася економічною залежністю Центрально-Східної Європи від «євродотацій».
Ситуація змінилася після візиту Трампа на саміт Ініціативи Трьох Морів напередодні зустрічі G20. Рупорам політики «відкритих дверей» явно показали, що Ініціатива Трьох Морів має в своєму розпорядженні не тільки політичне добро найсильнішої держави світу на «зведення нової залізної завіси у самому серці Європи», а й суттєві інвестиції в прискорений економічний поступ регіону.
На сторінках кремлівських медіа американські інвестиції в інфраструктурні та енергетичні проекти Ініціативи Трьох Морів пояснюються просто, а саме бізнес-інтересами Штатів і Трампа зокрема. Не заперечуючи досить багату хроніку адріатично-балто-чорноморської інтеграції, вони підводять читачів до висновку про те, що США банально прагнуть продавати дорогий зріджений газ Східній Європі, якій інакше значно вигідніше залишатися в орбіті геополітичного впливу Росії. Також вони очікувано зображають Австрію, Німеччину та всю Європу як заручників американського економічного імперіалізму, що нібито є справжнім винуватцем російсько-українського конфлікту, розв’язаним «заради санкцій».
Ліберальні медіа, повністю поділяючи цей брак ентузіазму щодо нового геополітичного суб’єкта, все-таки адекватніше оцінюють природу трансформацій у євроатлантичному регіоні й не ставлять їх із ніг на голову. Тобто вони не зводять їх услід за проросійським лобі, суто «по-діаматівськи», до боротьби Америки за ексклюзивний доступ до ресурсів та ринків збуту. Якщо відкинути страшилки ліберальних ЗМІ про ренесанс з благословення Трампа «імперії польського диктатора» Пілсудського (йдеться про Інтермаріум), то загалом вони слушно підкреслюють як головний саме мотив взаємної політичної легітимації «правих режимів» США та Центрально-Східної Європи (Польщі, Хорватії, Угорщини, тепер можна додати й Австрію).
Причому у випадку Центрально-Східної Європи очевидно, що рушієм економічного, передусім енергетичного, унезалежнення як від ЄС, так і РФ є політичне прагнення підвищити рівень суб’єктності та суверенітету, що виправдовує альянс зі Штатами й вищі тарифи на енергоресурси. Трампу, безумовно, не менш важливо спертися на щонайменше «критиків своїх критиків», насамперед у міграційному питанні, й «відбити» інвестиції у регіон. На цьому тлі Австрія як посередник між двома світами, який поєднує в собі риси Західної та Східної Європи, відіграє все важливішу роль.
Варто зазначити, що Курц як міністр закордонних справ досить свідомо обрав стратегію «медіатора та інтегратора», в тому числі за межами Європи. За його ініціативи, в Австрії проходять переговори щодо «ядерної» ситуації в Ірані та війни в Сирії. Заснована ним «Служба підтримки бізнесу» покликана пришвидшити входження Західних Балкан у Євросоюз. Президент Білорусі Олександр Лукашенко також підкреслював «теплі відносини» з Австрією. У 2014 р. Курц обіймав посаду голови Комітету міністрів Ради Європи.
Нарешті, і ми впритул наблизились до власних геополітичних інтересів, з 2017 р. Себастьян Курц головує в ОБСЄ і тільки за поточний рік вдвічі відвідав Київ із офіційним візитом: 16 січня та 7 червня. З початку військового конфлікту на Донбасі Україна отримала 3,8 млн. євро гуманітарної допомоги від Австрії.
4 січня, під час спільного брифінгу з головою МЗС України Павлом Клімкіним у Маріуполі, чинний голова ОБСЄ запропонував покрокове зняття санкцій з Росії задля деескалації конфлікту. У відповідь він почув зауваження про те, що це можливо тільки після виконання Росією Мінських угод і зовсім не можливо у випадку санкцій, накладених за окупацію Криму, до власне звільнення півострова. Втім, 18 липня Курц засудив «малоросійську» фантасмагорію «ДНР» і подібні заяви, що підважують територіальну цілісність та суверенітет України. Тобто поки що проросійські реверанси Курца не виходять за рамки «посередницького» реноме, що закріпилося за Австрією поряд із Білоруссю і в ході зустрічей із головою МЗС РФ Лавровим також поширюється на коло питань, пов’язаних із Сирією та Іраком.
На цьому тлі варто відзначити, що Національний Корпус активно співпрацює з австрійськими партнерами, які були запрошені на Другу конференцію Групи сприяння розбудові Інтермаріуму, що відбулася в Києві 27 квітня 2017 р. На жаль, офіційним дипломатичним колам України не вистачає ні уяви, ні політичної волі для того, аби провадити багатовекторну політику за прикладом самого Курца й розігрувати карту американської підтримки Центрально-Східної Європи у спілкуванні з австрійським головою ОБСЄ, що посідає все важливіше місце у політичному житті Австрії й світу.
Як наслідок, «громадські дипломати» України змушені вкотре запасатися терпінням, провадити підкилимні переговори й власними силами займатися «альтернативною геополітикою» в очікуванні на зміну влади в країні. А також у сподіваннях на те, що на той час ще буде не запізно наводити мости із молодими реформаторами Євросоюзу, чий пошук точки опертя часто завершується у РФ, поки за цим третій рік поспіль з відчуттям виконаного обов’язку спостерігає наше МЗС.
Олена Семеняка