Євген Чуднєцов – житель Макіївки, який пішов воювати у батальйон “Азов” та провів майже три роки у полоні “ДНР”.
За ґратами у невизнаній республіці він мав перебувати до 2045 року. Його засудили до 30 років колонії суворого режиму за участь у боях.
В інтерв’ю ВВС Україна він розповів про те, як минули ці роки полону, а також які умови у в’язницях “ДНР”.
“Не розстріляли завдяки татуюванню”
BBC Україна: Як потрапили в полон?
Є.Ч.: Під час Широкинської операції, 14 лютого 2015 року, танк підбив наш БТР. Нас розкидало й розділило. Я відходив і вилетів прямо на сепаратистів…
Ми одне в одного трохи постріляли, мені прилетів ВОГ (граната для підствольного гранатомета. – Ред.). Я впав. Коли почав підніматися, вони вже оточили.
ВВС Україна: Як вважаєте, завдяки чому вдалося вижити?
Є.Ч.: Завдяки татуюванню. Вирішили, що їм трапився колоритний персонаж.
Вони шукали шеврон, смикнули – а в мене тризуб, “чорне сонце” на плечі (езотеричний символ, що, як вважається, використовували германські та слов’янські племена, у стилізованому вигляді зустрічається у символіці нацистської Німеччини та серед сучасних неоязичників. – Ред.).
Вони схопилися за голову – ми тобі зараз це з рукою відріжемо. Потім один по рації повідомив: взяли всього зататуйовного “азовця”. Ті кажуть: везіть у Донецьк.
Спочатку, на емоціях, і ножем штрикали, і казали, що розстріляють. Потім заспокоїлись.
Відвезли в Саханку, потім в Донецьк, де були “геніальні” інтерв’ю.
(У лютому 2015 р. підконтрольні сепаратистам медіа та кілька російських каналів опублікували сюжети, у яких Євген Чуднєцов розповідає, що “добровільно здався бійцям ополчення”, а у розмові з “міністром оборони ДНР” Володимиром Кононовим заявив, що відмовляється від можливого обміну полоненими через незгоду з діями сил АТО. На тих кадрах видно синці на обличчі чоловіка та вибиті зуби. – Ред.)
Мене непогано “підготували” до них, щоб я говорив те, що треба. Причини для цього у мене були – сказали: “Зараз твою матір сюди по шматках привеземо, нічого особистого, у тебе своя робота, у нас – своя”.
Була обов’язкова умова – сказати фразу, що я відмовляюся від обміну, хочу залишитися у “ДНР”.
Там видно, що у мене недавно були вибиті зуби. Але справа не у тому, що били. Є ж інші важелі впливу, від яких неможливо відмовитися. У кожного вони свої – у когось родичі, у когось ще якісь.
Потім до квітня був у колишній будівлі СБУ Донецької області. Там сиділи всі військовополонені, “кіборги” з аеропорту, хлопці з Дебальцева, і хтось ще з Іловайська (бої за Іловайськ тривали у серпні 2014 року. – Ред.).
ВВС Україна: Якими були умови у полоні?
Є.Ч.: У мене були набагато кращі умови, ніж у декого, адже мене рано “засвітили” по телевізору. Тому я не буду накручувати, ніби я такий страждалець.
Дійсно, були різні випадки – побої, вухо розбили, ребра поламали. Але я їх за дрібниці вважаю. Це захисна реакція психіки – погане кудись йде.
Пізніше умови були більш-менш нормальні. Побоїв як таких не було – могли кулаком в ребра стукнути, і все.
Взагалі, ті, хто були на передку, набагато адекватніші. Якщо йому щось не подобається, то він тебе просто застрелить, але бити навряд чи буде. А б’ють тилові, які ніде ніколи не були.
Було якось замкнулися п’яні і кажуть: іди сюди, хочу з тобою поговорити… Він курить і об голову сигарету загасив. Я розумів, що можу психонути – там на столі ніж лежав. Але постраждали тоді б усі.
Ще нас вивозили на роботи, там різне бувало, хлопці розважалися. В аеропорті ми діставали наших “двохсотих” (загиблих. – Ред.) з-під завалів, здається, 12 людей.
Ще їздив в околиці Дебальцевого. Нас там охороняли якути…
ВВС Україна: Вони самі казали, що з Якутії?
Є.Ч.: Звичайно. Розговорилися з ними. Спитали, звідки – кажуть з Якутії. Відслужили “срочку” (строкову службу в армії. – Ред.), зараз служать по контракту.
Я не знаю, яким чином вони сюди заїхали – через ЧВК (“приватні військові компанії”. – Ред.), чи ще якось. Їхні військові квитки я не бачив. Але казали, що їм видали “днрівські” квитки…
(Росія заперечує участь своїх кадрових військових у конфлікті на Донбасі, але визнає присутність там російських добровольців. – Ред.)
“Тапік” і “дельфін”
ВВС Україна: Як вам вибили зуби?
Є.Ч.: Це було пласкогубцями. Їх не висмикували по одному, а нанесли удар пласкогубями – зуби вилетіли…
Потім зайшов інший тип і каже їм: ви що творите, нам сказали його цілим привезти. І на цьому все.
ВВС Україна: Були й інші катування?
Є.Ч.: Так, є “тапік”, “дельфін”. Це практикується, в основному, в “МГБ” (так зване “Міністерство держбезпеки ДНР”. – Ред.).
“Тапік” – це польовий телефонний апарат (радянська модель ТА-57. – Ред.), коробка зі звичайною телефонною трубкою всередині й коліщатком збоку для подачі струму.
Беруться з нього два проводи й накидаються на пальці, на ноги, куди завгодно – в особливо збочених випадках можуть на статеві органи повісити, на вуха.
Починають крутити – і тебе б’є током. Це не той струм, як у розетці, вольт не так багато, але сила струму висока.
Коли тебе електрошокером б’ють, то це так, дурниця. А “тапік” – зовсім по-іншому. Я і те, й інше на собі відчув, “тапік” не хотів би ще раз пройти.
А “дельфін” – через нього не проходив, розповідали – кладуть ганчірку на обличчя й починають водою поливати. Ти поступово починаєш захлинатися. Ти не помираєш, але є ілюзія, що ти тонеш. При цьому прив’язаний за руки, за ноги…
ВВС Україна: Тиснули морально?
Є.Ч.: Так, але хто їх там слухав.
Казали: ви там нікому не потрібні, ви приїдете і вас одразу розстріляють.
Мені казали, що я зрадник батьківщини. На що я відповідав, що давав присягу Україні і їй служу, а от ви порушили присягу Україні – присягнули “ДНР”. Зараз повернеться Україна, ви знову їй присягнете.
Так говорили колишні міліціонери. Але я розумію, що не всі вони лояльні “ДНР”. Деякі так чинять від безвиході, хтось не може поїхати, у когось там батьки – тому вони надягли ту форму.
ВВС Україна: Як спілкувалися з тими, хто сидить у Донецьку за звичайний кримінал?
Є.Ч.: Їм все одно, більшість у політику не влазять.
Але у мене була ситуація на СІЗО – перші два тижні кожен день приходили міліціонери й били.
І “зеки” почали обурюватися, сказали, що будуть відмовлятися від їжі і т.д. Це не конкретно через мене, а просто проти міліції…
ВВС Україна: Чи багато проукраїнських полонених, про яких не знає українська влада?
Є.Ч.: Про них знають і їхньої передачі будуть вимагати. Але інша сторона каже: в нас їх немає. Так само, як кажуть про російські війська.
І в 2014-2015 роках дійсно багато зникло безвісти, адже творилося незрозуміло що.
Мені розповідала одна людина, яка роззброювала казаків, що у них на базі в колекторі виявили більше двадцяти тіл. Когось забили, когось розстріляли.
Після обміну
ВВС Україна: Чому вас все ж відпустили, про це думали?
Є.Ч.: Напевно, перестав для них становити якусь цінність. Стихнув інформаційний галас.
Я до останнього не знав, що є в списках на обмін…
Я сидів, з одного боку обурювався, що мене не обмінюють. А з іншого розумів, що за мене можуть вимагати обміняти якогось свідка по “Боїнгу” (рейс MH17 збитий влітку над Донбасом. Київ та Захід звинувачує у цьому російських військових, Кремль такі звинувачення заперечує. – Ред.) чи росіянина. А вони всі мають постати перед судом.
Ти це розумієш, але від цього легше не стає.
ВВС Україна: Які плани на майбутнє?
Є.Ч.: Вирішу питання зі здоров’ям, й буду повертатися у свою частину в “Азові”.
ВВС Україна: Як держава допомагає?
Є.Ч.: Забезпечила лікування.
ВВС Україна: А щодо грошей?
Є.Ч.: Про гроші сказали, але ніхто не знає, хто ці гроші буде платити і коли це станеться.
(Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Георгій Тука пояснив ВВС Україна, що наразі є плани виплатити звільненим з полону компенсації по 100 тис. грн, однак це питання проходить процедуру узгодження в Кабміні. Він також розповів, що цим людям оформлять статус вимушених переселенців й вони на загальних засадах зможуть подаватися на отримання житла від держави: “Мова не йде не про приватне житло – це треба чесно і тверезо людям розповідати – а мова, скоріше за все, буде йти про гуртожитки”.
А керівник офісу уповноваженого президента з питань реабілітації учасників АТО Наталія Зарецька додала, що звільнені з полону мають можливість звернутися по допомогу у зв’язку зі складними життєвими обставинами – без їхнього звернення така допомога не може бути оформлена. Зі свого боку офіс обіцяє допомагати та консультувати про всі процедури – Ред.)
Від держави ніхто ніяких грошей не отримував. Були небайдужі люди, які дали комусь 500 грн, комусь тисячу.
Я в Бориспільському аеропорті отримав від Міністерства оборони премію 10 тис. грн.
Зараз натякають, щоб ми не спілкувалися з журналістами – під приводом, що нам потрібна психічна реабілітація, треба інтегруватися назад у суспільство…
(Наталія Зарецька так пояснювала цю позицію: “Змушені констатувати, що люди після звільнення з полону опинилися під тиском медіа і під тиском громадської уваги. У нас є кілька випадків відмови від лікування, причому від людей, котрим показано стаціонарне лікування саме з цієї причини”.)
Але у людей психологічна травма не від того, що вони з журналістами спілкуються, а від того, що їм взути немає що. Що їх випишуть, а їм піти немає куди.
Невже не можна було за півтора роки нормально підготуватися? Нехай би залучили волонтерів й вирішили всі питання.
Розумію, що державна машина повільна, якісь гроші будуть.
Але тут питання не в грошах. Просто не треба було обіцяти. Коли людина чогось очікує й не отримує очікуване – у неї від цього стрес.
Якби сказали: ми вас обміняли і забезпечуємо лікування та психологічну реабілітацію – й на цьому проблеми держави закінчуються, решту вирішуйте самі. Тоді б люди нічого не чекали.
А я себе ілюзіями не тішив. Вдячний державі, що вона провела цей обмін.
В’ячеслав Шрамович.
BBC Україна